Розділ «СІЗІФОВІ КЛОПОТИ»

— Мабуть, самоката або велосипеда хочеш? — кіоскер проклинав себе за театральні жести.

— А чого, велосипед — теж річ потрібна в господарстві, до гаража швидше буде їхати.

Рябченко відрахував старанно ще п’ятдесят копійок, поклав перед кіоскером і почав одривати краєчок у найближчого до себе квиточка.

— О, бачите, справді велосипед! — зрадів, як дитина.

— Не може буть!!! — аж затанцював кіоскер.

— Може! Може! — увійшов в азарт Рябченко. — Давайте я ще попробую!

— Ну, якого дива ще можна хотіти, людино добра?! — продавець «Спринтів», на очах загорівся і так же на очах почав впадати в апатію, наче у невагомість.

Рябченко завагався.

Виходить, у нього тепер усе є?

Син, правда, лоботряс, але хто зараз насмілиться хвалиться, що діти — цяці?

Дружина… Заводиться сімнадцятого й першого, але жить можна. І треба.

Начальник — не вишня в шоколаді, але притерлися.

А тут такі шанси стати щасливим!

— Прошу вас, — чомусь пошепки почав Рябченко, — аби ви підказали мені, чи не міг би я виграти ще…

— У-у-у! Кінчилося щастя! Все кінчилося! Якщо я так буду вибирати для кожного, я сам кінчуся! Ну, чого мені ніхто не підсуне дива?! — цілком щиро загув продавець.

— Але ж я вам гроші плачу!

— Та не мені ви платите ваші нещасні п’ятдесят копійок, розумієте? Я вам безплатно сам, своїми руками машину видав! Беріть усі «Спринти», що залишилися, і вигравайте хоч і чорта, тільки йдіть від мене на всі чотири!

— Але ви перед дим стверджували, що всі квитки — виграшні.

— Жартував я! Рекламував товар! Чи ви справді вважаєте, що маєте право вбивати мене?!

— Я не хочу вбивати. Я хочу вигравати, — наполягав на своєму Рябченко. — Я маю право. І тим більше, що ви ж мені самі обіцяли…