Розділ «ВІДСЛОНА ЧЕТВЕРТА»

ОЛЬГА:

— На мою думку? (махнула рукою) — Вони нас знають так, як і марсіян… А твердять — бо так хочуть. Тільки ж одного твердження мало, треба ще довести… (павза). — Життя їм підсуває інше твердження. І від цього твердження — чужих кидає в сказ, а своїх у піт…

КАТРЯ стримано сміється.

ГРИЦЬ:

— От, бач, мала!..

ОЛЬГА:

— Я вже вгадую суть ваших розмов… Катря зідхає, бо перемучена й перелякана, а Гриць пахкає люлькою й саркастично іронізує… Хочу від себе тільки дещо додати… Чуєш Катре?! Це тяжко — все, що ми переживаємо, а особливо тепер. Але не так все є погано… Отже… (павза). — Мене щось напала охота говорити. Якби я була забобонна — сказала б, що не перед добром… Ну, ну, Катре, не дивись на мене так перелякано… А ти собі малюй… Можете слухати, можете ні, — я хочу виговоритись. Якщо моя «промова» буде довга — хай хтось обірве… (павза).

КАТРЯ дивиться на Ольгу пильно, здивовано, стривожено.

ОЛЬГА, хапаючи кінець думки:

— Життя підсуває інше твердження… Нам не важно, що про нас думають вороги. Важливіше — що ми самі про себе думаємо, важливіше — усвідомити, хто ми насправді. Важно, любі мої, знайти себе, збагнути своє історичне призначення. А знайшовши і збагнувши, зуміти бути послідовним і чесним з собою до кінця. Чи не так?

КАТРЯ:

— Так…

ГРИЦЬ:

— Так…

ОЛЬГА:

— І от я дивлюся на вас і часто думаю: і Гриць, і ти, Катре, і Я, і Андрій, і всі його товариші й друзі, і Максим, і його брати, і безліч-безліч інших, гнаних і розкиданих по всіх прірвах, безліч живих і вже поляглих, і тих, що посивіли передчасно, і тих, що підростають ще, — хто ми? Хто ми, ті, що їх всі хочуть заперечити, або взагалі не припускають нашого існування?!. Ось так вдумайтесь глибоко. Хто ж ми? Чи ми щось, чи ми ніщо? Чи ми випадковість, чи закономірність, чи ми осуга лише на воді, а десь існує нація поза нами, і історія — українська історія — йде поза вами?.. Ось так я собі думаю… І найперше — я констатую кожен час і кожну хвилину, що нація наша сьогодні — це МИ. Так. Поза нами — лише уламки різної величини й різної вартости. Ми ж становимо центр і суть. Біологічну й духовну. Хай постулатів тієї духовости ще не списано на скрижалях, але то нічого, всьому свій час. Факт, що вона існує, як існуємо ми.

Хто ж, зрештою, ми? Ми — це ціле покоління, яке виросло в таку епоху і в такій потрясаючій велетенській трагедії, я б сказала, апокаліптичній трагедії (першій у вселюдській історії), яку не кожен і не зразу здібен охопити розумом. Ми зросли в тій трагедії, де виживають лише сильні духом, виходячи з неї безмежно загартованими… І ми те покоління, що виросло і вигартувалось. Покоління, якого найменше страшить смерть, а найбільше страшить безчестя. Чи так, Катре?

КАТРЯ:

— Так… Це так!..

ОЛЬГА: