Розділ «ВІДСЛОНА ДРУГА»

— «Я не виконав наказу… Ах, пані»!.. (і повертається щоб іти).

ОЛЬГА:

— Хвилинку!..

— «Я слухаю!» — (обернувся).

— Як Ваше прізвище?

— Капка.

— А-а-а… Гаразд… Отже — (підбадьорює) — Ви виконали наказ… І не тремтіть так… А щоб ви не забули, з якими вислідами ви вертаєтесь з своєї «дипломатичної» візити, прошу повторити мою відповідь. Ви пам’ятаєте?

ДОЛМЕТЧЕР, цокнувши обцасами:

— Так є… Ласкава пані питається, чи Пан Комендант перепрошує її, як жінку, чи як баронесу і…

ОЛЬГА:

— Так… (чекає, підібгавши брови).

— …і чи він цікавиться Пані, як ЖІНКОЮ, чи як «баронесою»??.

— Добре… Ідіть…

Одсалютувавши рукою. ДОЛМЕТЧЕР вийшов, а виходячи, шепотів про себе розгублено, огірчено: «ЦЯ ВІЙНА ТАК ВСЕ ПЕРЕПЛУТАЛА… ТАК ПЕРЕПЛУТАЛА…»

ОЛЬГА знизала плечима і покрутила головою:

— «За-ко-хав-ся…» (скептично так. Потім замислено тре чоло, збираючись з думками, і враз сміється грудним сміхом):

— А-а… Русява бестіє!!.

ОЛЬГА хоче вийти й на дверях стикається з якоюсь людиною…

…Тихенько відхиливши двері, людина ввійшла і стала, озираючись позад себе, ледве тримаючись на ногах. В лахмітті — рештках колись військової одежі, — заросла, бліда. Дивиться великими настороженими очима, тримаючи руку під лахміттям на перев’язі і притиснувши її другою рукою до грудей… Молода ще — років 35–36, кремезної будови, але зігнута великими стражданнями… Шепоче устами, а ще більше питає великими від сторожкого напруження очима:

— Це… тут лікарня?.. так?..