Розділ «Частина ІІ»

Єпископ Мстислав замовк і сів.

— А ти, чиновнику 16-ої категорії! Що ти собі думаєш? Чим тебе скривдив митрополит Діонисій, що ти на нього вовком виєш? — взявся президент і до митрополита Полікарпа, і тут зразу звернувся до владики Ігоря (Губи).

— Та й ти, херсонський парубче, нічим не ліпший! За нормального часу в своїй державі вас би і в паламарі не пустили! Дякуйте українській стихії за те, чим ви стали і ким ви є. А чи думаєте ви про те, які обов'язки ваші перед Богом і перед народом на тих становищах, що ви посіли? Не думали ви про це і не думаєте, бо у вас ні духовних покликань, ні побожно, сті, ні моралі, ні сорому. Ставайте на коліна і просіть прощення один у одного!

Єпископ Мстислав перший став на коліна, за ним став і єпископ Ігор, а потім і митрополит Полікарп. Перепросилися поцілувалися. Президент потиснув їм руки.

— Вибачте! Простіть і мені за мою грубість до вас, але я інакше не міг. Те, що мені розповідали наші люди про вас і те, що мені, жаліючись, розказав митрополит Діонисій, вивело мене з рівноваги, і я мусів так і не інакше звертатися до вас. Пробачте! Надіюся, що моя грубість буде вже непотрібною, бо ви будете такими архиєреями, як Бог приказав, і ви будете користуватись ласкою Божою та любов'ю і пошаною нашого народу.

Почався „мировий" обід, що його після молитви поблаго-; словив митрополит Полікарп.

Я, що сидів увесь час за столом, слухав усе це, не мав де очей своїх подіти, паленіючи від сорому за наших владик, що їх так безцеремонно чухрав президент Андрій Лівицький, думав, що після цього вони стануть, якщо не янголами чи святими, то такими архиєреями, що до своєї смерти не будуть кривдити Церкви Христової своїми негідними вчинками.

Нічого подібного! Сподівання мої не здійснилися. Минуло небагато часу після цього „мирового" обіду, як єпископ Мстислав прославився знову.

Одного разу адвокат-поляк Кемський запросив мене у Варшаві на сніданок. Їдучи до ресторану „Гастрономія" при вул. Новий світ і Єрусалимська, я спіткав єпископа Мстислава, який напросився й собі на сніданок. У шикарному ресторані я познайомив його з адвокатом Кемським. Почали снідати з випивкою. Насмоктавшися „вудкі чистей" до безтями, єпископ Мстислав і адвокат Кемський почали дебошувати. Побили геть усе! Дзеркала, канделябри, посуд і все, що б'ється. Бешкетуючи, набили всього й понищили на тисячі злотих. Покликано польську поліцію, господар домагався відшкодування в сумі 27 тисяч злотих або арешту дебошерів. Щоб не допустити до скандалу і компромітації єпископа Мстислава, я заплатив цю суму.

На другий день дзвонить до мене єпископ Мстислав і запитує чи я взяв у ресторані його течку. Я не брав, але, подзвонивши до господаря, довідався, що течка є. Пішли ми удвох по течку, в якій було повно грошей, хоч перед тим єпископ Мстислав казав, що не має й цента при душі.

— Що ж це за гроші в тебе? — не без здивування запитав я.

— Та мене ж вибрали секретарем нашого єпископату… Це не мої гроші…

Втеча — світ-заочі

Німці відступали й відступали. Правда, відступ німців не був хаотичний; навпаки — зразково організований, але це був таки відступ, а не наступ. І це було помітне на всьому, навіть на кислих пиках німців. Колись вони, наступаючи, гналися наздогінці за большевиками, що втікали, і з радости землі під ногами не чули, а тепер, утікаючи від большевиків, вони, здавалося, міряли, рахували і карбували з болем серця крок за цюком українську землю, як свою власність, пообіцяну їм Гітлером на віки вічні. Кожному було ясно й зрозуміло, що німці відступають востаннє; надій на їх повернення на Україну ні в кого вже не було. Безглузда політика хитрого ідіота Гітлера добігала стрімголов до цілковитого краху, спалюючи за собою всяку перспективність на відновлення гітлеро-нацизму в майбутньому.

Дороги на Захід загачені валками підвід, декотрі з прив’язаними ззаду або збоку коровами, невеличкими візками, що їх тягнули впряжені люди, пішоходами, обвантаженими клунками на плечах та з вузликами в руках, здавалося, повзли довжелезними вужами. Плач дітей, ревіння корів, блеяння овець, рохкання свиней, кудкудакання курей, іржання коней свідчили всіма голосами, що це не сон, не ілюзійний привид, але реальна дійсність. Страшна, жахлива дійсність! Так можуть люди втікати тільки від очевидної і неминучої смерти: від пожежі-вогню. від заливу водою, від пошести чуми чи холери, від лави з активного вулкану; точнісінько так само втікали люди від ідеї неживого вже Маркса і Леніна, що взявся було ці ідеї з теорії уводити практично в життя. Так тікали люди від дозрілого вже соціалізму, що тисячами й тисячами тисяч замучених людей торував дорогу для вимріяного і ніколи нездійснимого, утопійного комунізму! Смуток стискав горлянку і зволожував сльозами очі при спогляданні на живі вужі-дороги, що простяглися ген-ген уперед, куди зір сягає, скиглячи й клекочучи різноголоссям людей і худоби. Тяжко і моторошно було йти чи їхати за валками втікачів, але проти валок іти було неможливо: якось підсвідомо мережилось у голові, що там, де кінчається валка, обривається дорога і починається трясовиння-твань, що всмоктує в себе, ликає безслідно живих істот.

Чимало службовців Союзу, що з власного досвіду знали большевиків, їхали до Кракова шукати доріг далі на Захід. Відвіз і я свою родину до Кракова, примістив на квартирі, а сам вернувся на день-два до Холма, щоб полагодити, якщо встигну, деякі незакінчені справи. Із Холма я, нічого не полагодивши, насилу з душею вирвався та з тяжким трудом і небезпеками добився до Кракова. Тут застаю людей — знайомих і незнайомих — збентежених, нервових, а то й переляканих: нема транспорту! Тут навинувся і біжить до мене єпископ Мстислав:

— Біда! Рятуй, Іване! Маю повен потяг набитий утікачами, а начальник станції не дає льокомотиви. Пропадуть люди! Змилуйся, Іване, рятуй! Підіпхни!.. Ти можеш…

Що ж, треба було „підіпхнути". Дав я два ящики горілки, два мішки цукру, один мішок борошна. Завезли все це на станцію, і потяг із єпископом Мстиславом і його людьми покотився далі, на Словаччину. Аж оце недавно прочитав я в „Українському православному слові" (ч. 6, за 1982 р.), що в цьому потязі, який я випхав із сліпого кута краківської залізниці, було (…) „Сімсот осіб, серед яких було 12 православних єпископів, 120 православних і 30 греко-католицьких священників, ведені невтомною енергією, жертвенністю і відданістю Владики Мстислава, зупинились на деякий час у Словаччині, а потім вирушили далі на Захід" (д-р Ю. Криволап). Нехай буде й так! Я однаково радий, що якщо вже не я, то моя горілка. Мій цукор і моє борошно врятували 700 душ від большевицького знущання, а може й смерти!

Мюнхен: ратуша і Фрауенкірхе.

В окупованій Німеччині