Розділ «Частина ІІ»

— Ми не чекали і не сподівалися від вас такого піклування й добродійства. Як, чим і коли ми віддячимось вам? — турбуваляся вголос мої пани.

— Ну, а що ж ви думаєте робити, панове? — запитую їх.

— Ми ще нічого не вирішили. Куди йти і з чого почати, — самі не знаємо. Ми без документів… Документів нам треба…

Пішли ми всі троє до мого знайомого фотографа-жида (тоді жиди ще не сиділи в ґетто), зробили фотографії Після того пішов я з фотографіями і потрібними даними до бургомістра Холма, попросив і дістав документи. Один із них захотів їхати до Варшави, а другого, що родом був із Холма, влаштував я через знайомих поляків у Любліні в Центральштелле, де майже всі становища займали поляки-райхсдойчі. Так я розпрощався з моїми колишніми гонителями, ні одним словом не натякнувши їм, що я все пам'ятаю, що не забув того, як вони мене розлучили з жінкою, як „учціво" вигонили з хати як собаку.

Коли цей колишній референт старости розказав своїм колеґам на праці в Любліні, як староста і він „по-панському" актували мене на Поліссі та як я „по-хлопському" відплатив їм за це в Холмі, то авторитет мій у Центральштелле виріс аж он як! Двері мені відчинялися навстіж, і все, чого я потребував для Союзу, завжди безперешкодно діставав. Крім цього, поляки мене прикривали в моїх ґешефтах, що не завжди вважалися легальними, особливо щодо різних допомог харчами вашим людям, що були в біді.

Їх приловили „на гарячому"

Десь перед самим виїздом із Холма, коли большевики зайняли Ковель, мені один знайомий німець сказав, що в холмській тюрмі сидять заарештовані 42 українці-націоналісти, переважно бандерівці, присуджені до розстрілу. І що завтра, здається, їх Усіх постріляють. Я негайно, взявши з собою Бориса Павловича Ржепецького, поїхав автом до коменданта СС на Генеральне Губернаторство в Любліні, мого знайомого, і запитав його, це правда, що заарештовано українців і що їх завтра мають Розстрілювати.

— Так, — каже, — правда. Їх приловили „на гарячому" як вони роздавали листівки з закликами до повстання проти німців.

— Пане коменданте, і ви вірите цьому?.. Кому тепер спаде на голову революцію робити чи повстання! Це чиясь провокація. Ви ж самі знаєте, яка тепер „любов" між українцями і поляками… Випустіть їх, прошу вас. Там же серед них чимало моїх працівників Союзу. Вони нічого не винні. Це якась провокація.

— Якщо підпишетесь за них, то я розпоряджуся і їх випустять. Але пам'ятайте і нарікайте на себе, не на мене, як щось вийде з ними не так, як ви кажете. А підпис є підпис… Добре?..

І я підписався за всіх, хоч між ними були й такі, що не варті були моєї поруки. Коли ми з Борисом Павловичем приїхали з Любліну додому, то всі „арештанти" — і хлопці, і дівчата — були вже в Союзі і, скиглячи та заливаючись сльозами, дякували мені за те, що я вирвав їх із лабет неминучої смерти.

„Мир" архиєреїв

Праця й обов'язки директора Союзу не залишали мені вільного часу для церковних справ, якими я завжди цікавився і в міру можлнвости анґажувався в активну працю, тому моя церковна активність тепер зводилась тільки до матеріяльної допомоги. Крім катедрального собору в Холмі, ніде не бував, але приятелі та знайомі, що приїжджали до мене з усіх кінців Генерального Губернаторства, розповідали неймовірні новинка про наших нововисвячених архиєреїв: інтриги, наклепи, сварки і всяку всячину, а спричинником цього розгардіяшу мав бути, нібито, єпископ Мстислав (Скрипник). Мене турбувала незлагода між православними архиєреями, але, не знавши причин, не міг я судити хто з них винен, бо всі вони були, здавалося, порядні люди, добрі патріоти і винуватити когось із них я не наважувався. Але якось у 1944 році потелефонував до мене президент Андрій Лівицький і сказав, між іншим, щоб я, коли буду у Варшаві, зустрівся з ним. При зустрічі президент мені розповів, що єпископ Мстислав бунтує своїх собратів-єпископів проти митрополитів Полікарпа й Діонисія. І що митрополит Діонисій жалівся йому на єпископа Мстислави і митрополита Полікарпа за неправдомовність і незаслужені звинувачення (чи й доноси). При цьому митрополит Діонисій просив президента Андрія Лівицького вплинути своїм авторитетним словом на розбриканих архиєреїв, бо це дуже шкідливий об'яв для Церкви і небезпечний приклад своїми наслідками.

— Зробіть мені прислугу, Іване Макаровичу, — каже президент. — Замовте в господині пенсіону, де ви зупиняєтесь ночувати, якусь перекуску або обід і запросіть до себе всіх архиєреїв, а особливо трьох — Полікарпа (Сікорського), Мстислава (Скрипника) та Ігоря (Губу). Кажіть їм, що я хочу їх помирити.

Я замовив обід і взявся скликати архиєреїв. Прийшли всі три. Прийшов ще священик Ведибіда-Руденко (пізніше єпископ Палладій). Президент Лівицький прийшов з Аркадієм Валійським і Яковом Фартушним. Трохи пізніше прийшов ще Борис Ржепецький. Посідали до столу всі, крім Фартушного і Валійського, бо вони мали подавати на стіл обід. Тут і почалася „мирова":

— Високопреосвященіший і преосвященіші владики! З болем серця мушу просити на хвилину-дві вашої уваги. Жаліється митрополит Діонисій, що ви злословите, обмовляєте, звинувачуєте, а то й доносите куди не треба про його гріхи, яких він не чинив і на душі не має. Чому це такі неподобства діються? В чому тут оті брудні справи? Митрополит Діонисій не був і не є ворогом автокефалії нашої православної Церкви, ні вашим, бо дав нашій Церкві український єпископат. То ви так відплачуєте йому? За хліб — камінням?! А зачинщиком того хуліганства був ти, політичний спекулянте! — звернувся президент до єпископа Мстислава. — Яким правом пішов ти в єпископи? Які твої кваліфікації, освіта, мораль? Це ти бунтуєш своїх собратів проти митрополитів — і Полікарпа, і Діонисія! Яка в цьому гидкому ділі твоя політика? Що ти задумав зискати з цього? — гримав сердито президент Лівицький на єпископа Мстислава.

Єпископ Мстислав підвівся і почав „очищатися":

— Ви мене ображаєте!.. Ви…

Але тут його перервав президент:

— Бачиш, отам стоять наші старшини. Ти, може, хочеш, щоб вони тебе покликали до порядку? — сказав президент притишеним голосом, але з протяжною чіткістю.