Розділ «Частина ІІ»

Похорон митрополита Александра Пінського (Іноземцева) в Мюнхені.

Більшість українців, як і всюди на еміграції, становили галичани і закарпатці — уніяти чи греко-католики, які до трагічного голодомору православних українців ставились тоді не дуже співчутливо, а то Д критично. Велика більшість із них була в полоні ідей донцовського націоналізму, що сепарувався під проводом Степана Бендери від решти українців у „блискуче відокремлення" в „таборових республіках" окупованої Німеччини, і не брала участи в цих імпрезах, що не мали бандерівського духу. Заініціювавши панахиду і маніфестацію від Свято-Покрівської парафії УАПЦ, ми боялися, що нашого почину греко-католики не підтримають, а залякані большевицьким терором православні „східняки" також зі страху не прийдуть. І наш задум буде малопомітний або й провалиться цілковито. Тож основною проблемою перед нами стояло настирливе питання: де взяти людей, маси народу?..

Хтось порадив звернутися до проф. Івана Вовчука, що був тоді довіреним у Бандери вождиком для „східняків" і діяв тільки в загороді „блискучого відокремлення", пройнявшись ученням націоналістів-католиків, що православ'я — московське, а все, що московське — отже й православ'я — треба ненавидіти, заперечувати, нищити. Зустрівшись принагідно з Іваном Федоровичем, я натякнув йому, що наша Свято-Покрівська парафія готується до панахиди за жертви Великого голоду 1932–1933 років, але він, не дослухавши до кінця моєї думки, якось індиферентно сказав:

— Ми, як відомо, панахидна нація, і чи буде в нас у загальному рахункові одна панахида більше чи менше, це не матиме ніякого значення і на українській справі не заважить ані трохи.

Коли я таки закінчив свою думку і сказав, що панахида повинна закінчитися величезною, якнайчисленнішою маніфестацією нашого протесту проти большевиків, то Іван Федорович умить змінився на обличчі й бадьоро схвалив:

— Оце діло! Прекрасна ідея! Це обов'язково треба зробити в якнайширшому засязі і якнайголосніше. Я поговорю з Михайлом Сердюком, що відає справами молоді, і він, якщо погодиться, зробить маніфестацію масовою.

Найближчої неділі прийшов Сердюк до церкви, і ми обговорили все детально, радіючи захопленням енергійного й ініціативного Сердюка, що справді щиро і з цілковитою посвятою віддався справі організування масової маніфестації, ангажуючи до цього кипучо активну Спілку української молоді.

Панахида і маніфестація

У найбільшій у Мюнхені протестантській кірсі почалася дуже врочиста вийнятково багатолюдна панахида. Два єпископи — Михаїл та Ігор і двадцять священиків, понад триста хористів із різних хорів під магічною рукою славного дириґента Нестора Городовенка. Півтори сотні вінків, хоругви й прапори. Кірхе не вміщає людей, що в молитовній екстазі зі свічками в руках слухали жалібно-благальне священнослужіння в супроводі чарівного співу потужного хору. Перед кірхе і на вулиці маса народу з прапорами, транспарантами, плякатами з написами протикомуністичних закликів чекає закінчення панахиди, щоб вийти на вулиці Мюнхену і задемонструвати перед чужинцями протест українців проти комуно-московських народовбивців. Промови, оркестра і співи влили в маніфестацію — своїх і чужих — понад сім тисяч народу! Це було, з погляду численности, здається, перше українське чудо на еміграції. Бурґомістер Мюнхену дав безкоштовно для користування маніфестантів 180 таксі і харчі для хористів та гостей. Маніфестація проходила зразково, за пляном, без ніяких перешкод чи конфліктів, під наглядом військово! міліції МР, як і пообіцяв нам американський полковник, що зайняв місце коменданта большевнка-жида. Коли ж маніфестанти проходили повз жидівський табір, то на них посипалось із цього табору каміння, пляшки та інші тверді предмети. В одну мить МР (міліція) кинулась до жидівського табору; що вона там робила, я не знаю, але каміння більше на маніфестантів не летіло.

Українці масово збираються перед церквою Св. Луки на панахиду за жертви голоду 1933 року й за поляглих у боротьбі за українську самостійність.

Урочиста панахида 14 березня 1948 року в німецькій кірсі Св. Луки за мільйони замучених голодом 1933 року й поляглих за волю України.

Українці, що не вмістилися в церкві під час панахиди 14 березня 1948 року.

Похід з вінками вулицями міста Мюнхену до церкви Св. Покрови на поминальний обід. Ця маніфестація зібрала понад сім тисяч людей.

120 вінків у пам’ять жертв штучного голоду і поляглих у боротьбі за волю України складено в церкві Св. Покрови. Перед іконостасом стоять організатор маніфестації отаман Іван Лютий-Лютенко і секретар ПРади п. Саюк.

І панахида, і маніфестація пройшли понад усі сподівання: блискуче! Можливо, що з'єднанню всіх українців як на панахнді, так і маніфестації багато допомогла широкоохопна акція, що велася за об'єднання всіх українських політичних фракцій в реорганізованому Уряді УНР, що в 1948 році остаточно оформився в Українській Національній Раді зі своїм Виконавчим Органом. Але без активної участи СУМ, тобто бандерівців, масовою маніфестація не була б.

Документ німецького політв’язня, виданий авторові американською окупаційною владою в Мюнхені 19 серпня 1948 року.

Похід з вінками вулицями міста Мюнхену до символічної мотиля на цвинтарі Вальдфрідгоф. Зелені свята 1948 року.

Символічна могила на цвинтарі Вальдфрідгоф у пам'ять жертв боротьби за волю України, насипана українськими скитальцями в Мюнхені 1948 року за ініціативою отамана Івана Лютого-Лютенка й п. Саюка.

Була ще одна спроба заманіфестувати силу всеукраїнської єдности: насипання і посвячення символічної могили в пам'ять поляглих борців за волю України, що відбулося в Мюнхені на Зелені свята 1948 року, але тут всеукраїнська єдність показала себе дуже кволою, покаліченою і немічною… Не досягнено всеукраїнської єдности і не створено всеукраїнської сили і на плятформі УНРади, хоч усі політичні фракції, крім гетьманців, увійшли до складу УНРади. Найдовше зволікала ОУНр (бандерівці), домагаючись зміни національного прапора: замість жовтоблакитного, зажадала галицького — синьожовтого. Коли ж фракції УНРади після довгих торгів пішли на компроміс і прийняли вимогу ОУНр, тобто — що синьожовтий галицький прапор стає українським національним прапором, то ОУНр (бандерівці) увійшли до складу УНРади, але місця там не загріли: зфальшували український національний прапор і вийшли з УНРади.

Час проминав. Політичні втікачі з європейських країн зголошувалися на стале перебування до заокеанських держав, а я обрав собі Марокко, куди й виїхав з дружиною і сином Юрієм в 1951 році.