Розділ «Частина ІІ»

---

Марокко

---

Народ і територія

Автохтони території Марокко є араби, що примандрували сюди зі Сходу кількома етапами. Автохтонів Марокко розрізняють на чотири племінні групи: бербери, шльо, араби і ріфи. Найстарішим плем'ям Марокко вважаються бербери, що живуть у горах. Це дуже гарне кельтсько-арійське плем'я, горде і войовниче. Бербери займаються скотарством і хліборобством. Плем'я шльо заселює підніжжя гір Марокко і займається городництвом, хліборобством і торгівлею.

Найчисленнішим плем'ям Марокко є властиві араби, що прийшли сюди з Малої Азії найпізніше і поселилися на низинах та вздовж побереж. Араби принесли з собою магометанську віру і поширили її на всі інші племена Марокко. Араби займаються ремісничим промислом, рибальством і торгівлею. Ріфи, правдоподібно, нордійське плем'я, що своїми початками сягає часів Римської імперії, прийняли магометанську релігію вже в Марокко, живуть у горах як також заселюють приморську смугу. Ріфи найбільш войовничі з-поміж усіх інших племінних груп Марокко. Ріфи також найактивніші претенденти на султанський трон. Шейк (провідник) ріфів — Абдель Крим.

Територія Марокко поділяється на три частини: інтернаціональну, еспанську і французьку. За своїм розміром територія Марокко втроє менша за Україну та приблизно в півтора рази менша за територію Франції. Населення Марокко доходить до десяти мільйонів.

Окупація Марокко

В 1912 році французи окупували більшу частину Марокко. Меншу частину території окупували еспанці, а Танжір з околицями підлягає інтернаціональному контролеві. Представник французького окупаційного уряду називається генерал-губернатор. Франція окупувала територію Марокко за згодою Німеччини, Італії, Росії, Еспанії і Австрії. Англія відмовилася підписати умову французької окупації. Репресальська окупація Марокко мала приборкати морські розбишацтва марокканців. У 1870 році Марокко просилося під протекторат Америки.

Внутрішній устрій Марокко

Перед окупацією. Адміністративно Марокко розподілялося на кілька султанатів. Цей розподіл був не племінний, а територіяльний та подекуди й расовий. На чолі султанатів були султани й каліфи, або духовні провідники. Тому що розподіл був територіяльний, то султанати адмініструвалися начальниками племен — шейками. Садиба кожного султана була укріплена на зразок фортеці. Кожний султан замешкував у місті, мав свою садибу з великими майданами, гаремами і військом. Всі султани підлягали найстаршому султанові, що був з роду Магомета і замешкував спочатку в Фезі, а потім у Рабаті — столиці Марокко. Як бачимо — устрій наскрізь февдальний.

Після окупації. Після окупації в Марокко були введені адміністративні зміни. Султанати були ліквідовані. Султаном цілого Марокко був затверджений султан з роду Магомета з садибою у столиці (Рабаті). Це був Сіді Магомет Бен Юзеф V. При цьому султанові був запроваджений новий державний уряд. На чолі Марокко стояв султан із правами монарха та з обов'язками релігійного опікунства. Щаблем нижче стояв каліф (духовннй провідник). Далі йшов уряд, призначений султаном та духовенством і затверджений окупаційною владою. Уряд очолює гранд-візір (прем'єр-міністер). Інші міністри називалися візіри. Вся територія поділяється на пашівства (губернаторства), на чолі яких стоять паші, призначені султаном. Пашівства поділяються в свою чергу на каїдства (райони), якими управляють, каїди. Каїдства поділяються на племена, що їх очолюють напальники племен — шеріфи та шейки.

Судівництво існує тільки при пашівствах. Судді називаються каді. Регулярного війська Марокко не має. При дворі султана є тільки султанська гвардія, що має охоронні й церемоніальні функції. Всі марокканські установи обслуговуються вояками, які називаються махадзі, з поліційними обов'язками.

Віра і звичаї марокканців

Усі марокканці визнають магометанську віру і її пророка Магомета. За фундамент віри та основу звичаїв марокканцям служить Коран — свята книга, написана Магометом у VI столітті по Різдві Христовім. Тому що магометанство набагато молодше від християнства, то воно мало і має великі впливи християнського вчення та визнає Ісуса Христа за одного із пророків Аллаха. Марокканці як і всі араби мають чотири головних свята в році: Ґранд-кібір, Ромодан, Мутон і свято Магомета. Ґранд-кібір це еквівалент нашого Нового року, Ромодан — це свято посту, що триває 30 днів, Мутон — це свято Авраама. Свято Магомета є одночасно і святом Трону. Замість хрещення у марокканців за семітським звичаєм відбувається обрізання хлопчиків.

Цікаві звичаї магометан пов'язані з народженням і смертю людини. При народженні дитини всі родичі плачуть, коли ж людина вмирає, то всі радіють, веселяться. Причина цього, мабуть, у глибокому фанатизмі, в їх віруванні в позагробове життя як також у низькому культурному й економічному стандартах життя. До мечеті ходять тільки чоловіки; жінкам молитися в мечеті Коран забороняє. Жінки не беруть участи в похоронних процесіях і ходять із закритим чадрою обличчям.

Весілля відбуваються в марокканців досить оригінально, але в церемоніяльній частині є дещо подібне до українських весільних звичаїв. За жінку, наприклад, платиться викуп. Релігія дозволяє марокканцям женитися з кількома жінками. Останнім часом помічаються зміни і в духовості марокканців; багатоженність як і вживання чадри повільно виходять із моди й обов'язку; відбувається модернізація життя в широкому розумінні.

Партії

В Марокко діють три партії: націоналістична, демократична і комуністична. Остання, щоправда, заборонена не тільки окупаційною владою, але й султаном. Найпопулярнішою і найчисленнішою вважають націоналістичну партію. Прагнення націоналістів — цілковита самостійність і незалежність Марокко. Пляни цієї партії прогресивні й модерні, але методи боротьби — безкомпромісові й терористичні. Демократична партія малочисленна і не має впливу на політику Марокко. Комуністів серед марокканців дуже мало.

Французька окупація Марокко

Першим французьким адміністратором Марокко був генерал, а згодом маршал Люї Леоте. Він урядував у Марокко від початків окупації (1912 р.) аж до 1925 року. За час його урядування султаном був Сіді Магомет Бен Юзеф V. Леоте вважається найкращим політиком. Характерною рисою його тактики було те, що він робив усе або майже все в порозумінні з марокканцями Він приготував пляни розбудови Марокко, запровадив європейські дільниці, розпочав будову автострад і залізно-дорожної мережі, запроектував парки, врегулював лісову господарку, підніс до належного рівня аграрну продукцію, побудував шпиталі, сиротинці та приюти для бідних. Усе це, розуміється, обійшлося Франції дуже дорого, і ця мудра та занадто добродійна для марокканців політика Леоте не сподобалася Франції, і маршала усунули. Помер Леоте у Франції, але його тіло перевезено до Марокко і поховано в Рабаті. Марокканці називають маршала Леоте своїм батьком.

Роботу, яку розпочав Леоте, продовжували різні губернатори, але вже повільніше, а чималу частину заплянованої праці було перекреслено цілковито. Такі зміни в політиці Франції супроти Марокко не сподобалися марокканцям, і події в Марокко почали набирати протилежного курсу, а дещо згодом почалася фаза визвольної боротьби. Цьому зворотові особливо сприяла Друга світова війна. Під час цієї війни, коли Франція сама опинилася під німецькою окупацією, сталося так, що Марокко окупували американці. Тоді саме появився в Марокко генерал де Ґоль з метою творити на території приязної колонії новий французький уряд в противагу урядові Петена, що пішов на коляборацію з гітлерівською Німеччиною. В склад нового французького уряду ввійшов — не без ролітичного тиску Москви — французький комуніст Торез, як міністер внутрішніх справ. Новий уряд де Ґоля в Марокко зайнявся збільшенням французької армії за рахунок марокканців і французів. Не спав і Торез: він обсадив усі адміністративні уряди, інстанції та стратегічні пости своїми і чужими комуністами! В цій роботі допомагали Торезові советські спадуни і зв'язкові, що безконтрольно вешталися слідом за альянтами. Коли альянти звільнили Францію, Торез вернувся до Парижу, а насаджені ним комуністи Марокко там і залишилися, щоб робити свою деструктивну роботу. За цю їх роботу Франція тяжко платила і платить ще й досі …

В часі війни ситуація в Марокко була тяжка. Всі продукти були на картки і населення жило впроголодь. По закінченні війни ситуація поправилася. Завдяки кліматичним умовам Марокко почало розвиватися швидшим темпом, ніж європейські держави, Піл натиском Москви і її агента Тореза комуністи пробували організувати й легалізувати в Марокко комуністичну партію, але султан не дозволив. Як наслідок цієї заборони в Марокко часто виникали інспіровані комуністами повстання. У цих повстаннях були замішані і росіяни, жиди та інші чужинні. Ці перші комуністичні заворушення треба відрізняти від пізніше повстань, що ними керували націоналісти в марокканських, а може й загальноарабських інтересах.

Зрозумівши ситуцію в Марокко, створену заграванням де Ґоля з Москвою та юдиними акціями Тореза, новий французький уряд, що його очолював Оріоль, змінив генерал-губернатора Марокко, зняв з високих посад деяких комуністів і призначив новим генерал-губернатором Марокко генерала Жуєна. Жуєн продовжував почату роботу уряду — прогнав із Марокко французьких комуністів, комуністів і прокомуністів росіян та всіх жидів-комуністів.

Після економічної та політичної стабілізації в Марокко почали напливати чужі капітали, в основному — швейцарські, шведські, французькі, бельгійські, американські, і Марокко вступило в фазу всебічної розбудови і розквіту. Але внутрішня національно-марокканська проблема та європейсько-марокканські взаємини не були добрі. Національна чуйність марокканців постійно зростала, і вони домагалися урівноправнення з європейцями все більш настирливо. Виникали ускладнення і незадоволення населення.

Дім султана, в протилежність іншим султанам, які висдужливо співпрацювали з Францією, став на боці свого народу. Султан Бен Юзеф V категорично домагався від генерал-губернатора зміни політики — задоволення потреб, що їх добивалися марокканці. Коли напруження між генерал-губернатором і султаном стало нестерпним, Франція, давши Жуенові титул маршала, відкликала його з Марокко, і вимоги марокканців повисли в повітрі. На місце Жуена генерал-губернатором Марокко Франція призначила генерала Ґійома; замість поліпшитись, ситуація при новому генерал-губернаторові ще погіршилася. Криза цим разом перекинулась на самих марокканців. Через внутрішні тертя між собою марокканських провідників сталося так, що деякі шейки на чолі з марокканським пашею Ґляві виступили проти султана, ставши на французький бік. Не зважаючи на це, султан на коронаційній урочистості вимагав від французів зміни політики і самостійности для Марокко. В своїй промові султан одверто домагався, щоб французи — якщо не хочуть задовольняти вимог марокканців, — залишили Марокко. Напруження було небезпечно велике! В Маракеші марокканські змовники разом із французами підготовляли скинення султана, що й сталося згодом. Новим султаном Марокко став Сілі Арафа. Він у супроводі війська і своїх прихильників пішов походом до столиці Марокко — Рабату Султана Бен Юзефа V усунули тихенько і вивезли спочатку на Корсіку, а потім на острів Мадагаскар.

Новий султан був старшого віку й індиферентний, тому й виконував усі директиви французів беззастережно. В адміністративних урядах Марокко також зайшли зміни. Прихильники Бен Юзефа V відмовлялися співпрацювати з новим султаном — Сіді Арафом. Марокканці глибоко пройнялися зміною султана і почали бойкотувати всі зарядження нового султана і французьку владу. Відмовлялися працювати, не купували французьких виробів, перестали курити, не їздили автобусами й залізницею, працювали під час національних свят, закривали торгівлю на кілька днів чи тижнів, не працювали в п'ятницю тощо.

Все це дошкульно відбивалося на бюджеті Марокко. Пізніше було ще створено широко розгалужену таємну організацію націоналістів. Кільканадцять тисяч молодих націоналістів заприсяглися вмерти за волю своєї Батьківщини і підписали присвяту власною кров'ю. Як наслідок цього почалася терористична діяльність у Марокко. Терор стосовано спочатку тільки до мароманців-зрадників, але згодом було його поширено і на французів; дещо пізніше терор набрав масового характеру. Така ситуація тривала два з половиною роки. Після кількох агентатів султан Сіді Араф залишив трон і виїхав до Танжеру. На трон султана повернувся Бен Юзеф V. Повернення улюбленого султана до Марокко було тріюмфальним! За тиждень перед приїздом Бен Юзефа V до Рабату всі готелі були зайняті, а народ три дні чекав надворі, щоб привітати султана. Це свято радости тривало два місяці — день і ніч — без перерви для багатьох тисяч народу з цілого Марокко. Так шанобливо вітали марокканці свого улюбленого султана, що твердо й непохитно захищав права свого поневоленого народу і добивався державної незалежности Марокко.