Розділ «Частина ІІ»

Отак, хто його знає звідки взявся незнайомий чоловік, познайомилися, наговорив мені „сім верст до небес" про себе, та ще й мене підбадьорював, скріпляв надії, пообіцяв дещо і поїхав, може, й не побачимось більше, — думав я, сидячи в крамниці після того, як розпрощалися з говірливим і веселої вдачі русаком (а може й нашим?) Іваном Федоровичем. — А все ж таки, хоч вій балакун, але не чванько, не задавака і по очах видно, що не жульман.

Як і передніше я щоранку вставав, снідав і йшов до крамниці. На пальцях рахував нових клієнтів, що мало-помалу прибували: американці бігли на коньяки, а французи на віскі. Мої денні торги помаленьку соліднішали. Коло моїх знайомих у Рабаті більшало. Про симпатягу Івана Федоровича я вже почав навіть забувати. Аж одного якогось дня під'їхала вантажна автомашина і зупинилсь перед моєю крамницею. Заходить шофер з накладною в руці й запитує чи я Іван Лютий-Лютенко, а почувши від мене, що так, взявся зносити з автомашини пачки й пакунки Дав мені підписати копію накладної та й поїхав.

— Що воно таке? Звідкіля і що? — запитую сам себе. — Я ж, здається, останнім часом нічого не замовляв… — Оглядаю пачки-пакунки, дивлюся на адресу: Іран. — Я ж з Іраном не маю ніяких контактів. Що це може бути? — напружую пам'ять. — А-а-а, це певно те, що пообіцяв Іван Федорович! — вигукнув я. Так воно й було. Це була дорога й прехороша риба та червона ікра з Ірану. Накладна вказувала ціни риби й ікри та загальну їх суму, вже заплачену кимсь. Ясно: все це замовив і заплатив за нього Іван Федорович, адреси якого я не мав і навіть прізвища його не знав, щоб розшукати в телефонній книзі.

Розпакувавши все це, купив льоду, пообкладав довкола, щоб не псувалося, поставив потроху всього у вітрині на показ: дивіться, мовляв, що я маю; такого добра і в „Калльо" не купите! Клієнти мої з дива не виходили, цмокали, дивлячись на рибу та ікру, але купували на дека. Я вже й побоювався, що я так ітиме торг, то я тільки на лід уторгую. Але за два чи три дні після цього приїхали до мене дві пані автом із шофером. З розмови стало відомо, що це росіянки, мати і дочка — жінка еспанського амбасадора в Марокко. Вони й зробили в мене перший закуп ікри й риби на таку суму, що я з утіхи аж шД стелю підскочив! Від'їжджаючи дочка сказала, що вони справляють якесь прийняття і що в них будуть всі амбасадори та інші визначні гості з Рабату і що вони будуть усім рекомендувати мою крамницю. І це справдилося. Вони мені зробили таку рекляму, що я не встигав замовляти в Ірані рибу й ікру. В мене робили закупи риби й ікри майже всі амбасадори й багачі з Рабату. Сам султан Марокко відвідував мою крамницю. Тож імпортованою рибою, ікрою, коньяками, віекі та найкращими винами я обслуговував заможну й вибагливу „знать" Рабату й околиць. Я вже випростався, підняв голову, не кулився, не горбився як спочатку було; почав багатіти. Вже й Калльо, що колись не помічав мене і не відповідав на мої привітання, почав „бонжурити" мене при зустрічах.

Найгірше вже пережилося, найтяжче було вже за нами. Саме почали жити спокійніше й заможніше, як прийшло повідомлення з американської амбасади, що нам прийшла черга виїжджати до США, бо ми записалися на квоту кілька років тому. Що було робити? Обидва сини — Олександер і Юрко — були вже в Америці. Так ми в 1956 році спродали все, що мали, в Рабаті та й поїхали до Америки.