Розділ «Частина ІІ»

На підпольській Волині

Вже на польському боці, ідучи швиденько вночі, щоб від’їхати подаль від кордону, потрапили на розсвіті до якогось фільварку. В розмові ми довідались, що „управляющій"-„жонца" цього фільварку наш чоловік — сотник української армії. Він тепло прийняв нас, нагодував, у нього ми й відпочили. На наше запитання куди нам найперше треба зголоситися, він порадив нам їхати до коменданта поліції в Корці. Хлопці з кіньми залишилися ще на фільварку, а я поїхав до коменданта в Корець. Вислухав мене той комендант і сказав мені їхати до полковника КР (контррозвідки) в Рівному.

Ідучи до Рівного, мені спало на думку чи добре я зробив, що залишив своїх хлопців із кіньми на фільварку. Але тоді я думав, що коли я зголошуся до коменданта поліції в Корці, то він мене задержить до вияснення справи нашого переходу кордону і мені одному вигідніше буде відповідати на всі запитування, ніж кільком; відповідаючи гуртом, могли ми нехотячи й заплутатися, бо в кожній голові свій розум. Тепер же, ідучи з Корця до Рівного, я не знав чим пояснити таке не зацікавлення поляків нами. Таж большевики, впіймавши чужинця в себе, замкнули б його на три замки і заборонили б кілька років на світ Божий показуватися. А я тут їжджу сам, без жодного поліційного супроводу. Чи то справді повна демократія у Польщі, чи то, може, виняткова толеранція українців, як союзників Польщі, роздумував я і сам себе упевнював, що так воно і є: це тільки українці користуються у поляків такою шаною…

Приїхавши до Рівного, почав я мотатися сюди й туди по місті, розпитуючи і розшукуючи цього полковника КР, бо ні папірця, ні адреси його корецький комендант мені не дав. Нарешті, таки допитався я до цього полковника. Зайшов до його канцелярії і розповів йому хто я. На диво привтний полковник. Розмовляючи зі мною по-українському, в першу чергу запитав:

— Що ж там діється під большевиками? Розказуйте…

— Краще, — кажу, — давайте мені запитання, а я вам буду відповідати на них, бо, правду сказавши, сам я не знав з чого почати, як також не знаю, що вас найбільше цікавить. Всього ж не розкажеш…

— Правильно, правильно, — погодився полковник.

Так ми і зробили. Він мені ставив запитання, а я розказував йому все, що знав на цю тему. Коли вже вичерпалися запити й відповіді, він глянув на мене та й каже з неприхованою ноткою співчуття в голосі:

— Пане отамане, таж ви, не в гнів кажучи, не маєте навіть штанів путящих на собі. Скидайте все своє дрантя, купайтесь, і вам дадуть усе нове, чисте й свіже.

І мені справді видали чистеньку білизну і нову-новісіньку англійську військову уніформу. Я викупався, одягнувся і себе не впізнав. Полковник обійшов довкола мене, похвалив, що мундир „добре лежить" на мені, та й питає:

— Куди ви думаєте чи хочете йти — до отамана Петлюри чи до української КР?

Я сказав, що перше кочу піти до української КР, можливо там мені підкажуть куди йти або порадять, що мені робити, бож я тут у вас необізнаний новачок, не знаю куди кинутись і за що взятись. Дякуючи полковникові за його людяність і таку сердечну щирість до мене, я запропонував йому на пам’ятку свій кортик з інкрустованою золотом і сріблом ручкою.

— Грошей не взяв би, а це візьму, бо це безцінна річ для моєї колекції — сказав полковник, обертаючи на всі боки чудовий кортик і тішачись ним, як дитина цяцькою.

Ми розпрощалися, дякуючи один одному, і я пішов.

В павутинні української КР

Зайшов я до бюра української КР. Розповів допитливим панкам хто я, звідки прийшов і чого. Це їх, видно було, не дуже здивувало, бо щодня приходили до них утікачі з окупованої большевиками України, але те, що я очолював загін повстанців, їх зацікавило.

— Ви з дороги, втомлені, — сказали мені. — Ми вам дамо приміщення. відпочинете, підкріпитесь трохи, зберете думки докупи і тоді розкажете нам усе про повстанський і партизанський рух і про ситуацію під большевиками взагалі.

Привели мене до цього приміщення і замовили для мене вечерю. Повечеряв я і пішов спати. Пробув я в тому приміщенні з тиждень, розповідаючи хитрим і недовірливим розвідувачам про все, що я робив, що бачив, що чув, що знаю і що пережив під большевиками. Нарешті, вони попросили, щоб я подав їм певних, загартованих національно людей під большевиками для наладнання зв'язку з ними. Я подав їм свої паролі Войнаровському (Орел) і Литвиненкові (Мама) і поїхав до Львова.

Автор отаман Іван Лютий-Лютенко після прибуття на еміграцію з України до Польщі в 1924 році.