Розділ «Частина ІІ»

Як ми вертались, то цей чоловік, який упізнав мене, сказав мені, що він син мого товариша, сотника Барабаша. Я попросив капітана Трішмана звільнити нього чоловіка і взяв його з собою додому. Вдома з розповіді вияснилося, що це син того управляючого Барабаша, що що його большевики були вже прив’язали до яблуні, щоб розстрілювати, а я, сам-один як палець, розполохав їх і врятував йому життя.

Жінка розпорядилася, щоб звільнений із табору Барабаш поскидав із себе геть усе, добре викупався в гарячій воді з милом і взяв чисту білизну та новий костюм. Повечеряли всі разом і пішли спати. Пробув у нас він гостем два дні, а на третій день узяв я його на працю до Союзу.

— А я так і не спитав, розмовляючи з тобою. Де ж твій батько тепер? — запитую його.

— Батько мій не живе… вже давно. Його розстріляли.

— Хто, большевики-комуністи? — допитувався я, запримітивши, що цих слів у негативному значенні Барабаш оминає.

— Так. Це вже давно…

Прожив у нас Барабаш два місяці. Я й дружина опікувалися ним, як рідним. Я брав його з собою на суспільно-громадські й мистецькі підприємства, возив щонеділі і щосвята до церкви, хотів щоб він став християнином, людиною як і всі люди. Але одного вечора в довшій і щирій розмові він мені признався, що він комуніст. Це мене зірвало:

— Як це?.. Батька розстріляли большевики-комуністи, а ти — син його — комуніст?!

— Так, я комуніст. І не водіть мене до церкви, бо це мені нічого не дає. Ви, якщо хочете й можете, допоможіть мені вернутися додому, — мовив сухо, без жалю в голосі, без роздуму Барабаш.

Неприємність…

Я постарався де було треба, виробив йому документи, і він пішов. Ідучи від мене, Барабаш зайшов ще до концтабору полонених і там — із дуру чи з вірности своєму начальству — розказав політрукові, хто його звільнив із концтабору, а той політрук доніс про це СС-ам на капітана Трішмана і на мене. Офіцер СС написав про це, обминувши Трішмана, вищому начальству. Це нас і врятувало, бо це вище начальство очолював дядько Трішмана в ранзі генерала, і коли він отримав це донесення, то зразу потелефонував до Трішмана: „Що там у тебе діється?.. Чекай мене. Виясню цю справу в тебе на місці особисто". І приїхав він до Трішмана, викликав того офіцера-есесівця і почав його ганити за те, що він понад голову свого начальника Трішмана насмілився турбувати його своїм донесенням. Після цього почали розмотувати цю справу і по нитці, як то кажуть, дійшли до політрука-жида 6-ї советської армії, який на допиті признався, що зробив це він свідомо, для провокації.

У якійсь важливій і невідкладній справі я мусів їхати до Кракова. Чи полагодив я цю справу чи ще ні, бо тількищо приїхав, як телефонує до мене з Холма полк. М. Крат і каже: „Негайно приїжджай додому. Неприємність"… І втяв. Що воно таке? — думаю собі і не можу додуматися, що за неприємність. Коли я приїхав до Холма, то мені кажуть — телефонуй або їдь, не гаючись, до капітана Трішмана. Телефоную. Трішман каже, щоб приїхав до нього, бо по телефону він не хоче говорити про цю неприємну справу. Нічого не вдієш, їду. Їдучи далі перебираю в голові всі можливі й неможливі мої потягнення, що могли б послужити за причину для цієї неприємної тяганини, суті якої ще насправді не знаю. Приїжджаю до Трішмана, а він каже:

— Вгадай, що нас чекало — розстріл чи тюрма?.. Щастя наше, що мій дядько так „вияснив" цю справу, що все закіичилося розстрілом того провокатора, що спровокував цю неприємну і небезпечну для нас справу. — І оповів мені все докладно, що і як сталося, бо мені й на думку не спадало, що Барабаш від мене піде ще до концтабору і наробить нам стільки лиха. Мені було неприємно перед Трішманом за цей клопіт, що трапився через того комуніста Барабаша, і я почав перепрошувати його і вибачатися, але він перебив мене та й каже: „Я знаю, що ти не винен, але так буває, що когось рятуєш і можеш за це своєю головою наложити." Капітан Трішман був добрячий чоловік, не гітлерівець. Між іншим, він показував мені в концтаборі полонених людоїдів — азіятів. Їх розпізнають по зубах і розстрілюють. Розповідав мені Трішман, що ці типи, які їдять людське м'ясо, мають неймовірно білі зуби; саме ця білість зубів непомильно виявляє канібалів…

Мушу тут підкреслити, що з багатьох наших політичних, суспільно-громадських і церковних діячів, яких я зна, крім Надії Квітки, мене, Теребуса, братів Григоровичів (два брати-буковинці), інж. Драбатого, ніхто не відвідував приречених на смерть полонених у німецьких концтаборах, не допомагав і не цікавився ними. Я не раз собі думав, що ті полонені, колишні червоноармійці, яких гноїли німці живцем, це найкращі й найвірніші були „рекрути" для повстанських загонів. Чому наші націоналісти-революціонери не думали про їх визволення із концтаборів смерти, не знаю. Визволити їх від німців можна було без великої озброєної сили.

Арешт і тюрма

4-го червня 1942 року, десь так о годині 10-ій, прийшли до Союзу два есесівці і „попросили" мене до шефа гестапо „на побачення". В гестапо, замість до шефа, повели мене інших два есесівці в кінець коридору, відімкнули двері до підвалу і сказали мені йти в темноті сходами вниз. Замкнули двері на ключ, а я стояв на сходах, що вели в льох, як у мішку — темно-претемно. Нащупуючи ніском черевика в заглибинах сходи, почав я сходити вниз, повзучи рукою по клейкій від бруду вологій стіні. В підвалі було якось сіро, не так темно як на сходах. Переді мною бовваніла якась жива постать, але нерухома й мовчазна, розпізнати вже і зблизька не можна було — чоловік це чи жінка. На мої звернення й запити жодного звуку-відповіді не було. Аж за годин дві, а може більше, мовчазна ця постать озвалась пошепки, і я дізнався, що це був полковник Трейко. Його так стортурували, що він не міг чи боявся слова промовити.

Іван Лютий-Лютенко з дружиною Ольгою і сином Юрієм у Холмі (1943 рік).

Відчинилися з коридору двері і сказали мені йти нагору. Один есесівець спереду, а другий за мною, йдемо довгим коридором до закритого „подвір'я", куди заїжджали з вулиці автомашини і де вешталися день і ніч есесівці з заарештованими людьми. На цьому „подвір'ї", освітлюваному день і ніч разючо-яскравим електричним світлом, привели мене вартові під каюту, яка мала тільки одну стіну муровану, а три інших стіни були з суцільних вікон. Есесівець відімкнув двері і сказав до в'язня, що сидів з опущеною на груди головою — „Виходь!" В'язень вийшов, а мене впустили на його місце в каюту. Замикаючи на ключ двері, есесівець сказав до мене по-польському: „Там било цємно, а ту бендзє ясно". Я не збагнув чому й для чого він це каже, але за годин дві я вже почав роздумувати, де ліпше: в темному підвалі чи в ясній каюті? Ця каюта була навидноті для всіх, що ходили по „подвір'ї" чи в'їжджали з вулиці або виїжджали. Яскраве світло так било з усіх боків, що в очах пекло ніби кропивою. Очі самі заплющувалися, але спати не можна було.

На допити мене не викликали, це значить — не били, не мучили, бо допити велися завжди після биття і страшних тортур. Я вже губив орієнтацію коли день, а коли ніч, бо світло безперестанку різало очі і рух на „подвір'ї" ніколи не вщухав. На сон не збирало. За якийсь час я почав розрізняти коли день, а коли ніч: як тільки за стіною, при якій стояло моє ліжко, розпочинався стукіт, гримання, крики, стогін, янчіння, то це починалася ніч, бо есесівці почали допити, тобто — катування нещасних людей. Коли мої нерви вже не витримували, я розкутував із простирала голову й зривався на ноги, щоб пройтися по каюті, тоді до мене прибігав той есесівець, що говорив по-польському, і кричав:

— Спи! А як не спиться, то заплющ очі й лежи! Чуєш? Спи!.. Їж часник. На! — і давав мені жменьку зубків часнику.