Розділ «ПОЄДИНОК»

Отже, запорука нездоланності — в єдності!

Поляни, деревляни, сіверяни, як і при Божеві, нині заклали військовий союз… Тепер, після перемоги над гуннами, до нього приєднається плем'я уличів, де князем стане Боривой… Потім треба схилити до єдності тиверців, білих хорватів та могутнє плем'я волинян… А згодом слати слів до кривичів, дреговичів, радимичів та в'ятичів, колишніх вентіввенетів, які після поразки свого короля Божа покинули землі в степу і переселилися на північ, у ліси по Десні та Оці… Коли б йому пощастило об'єднати ці споріднені племена, то це був би могутній союз, що не боявся б ніякого ворога!

Довго думав Кий, стоячи, склавши руки на грудях, на помості переднього човна і дивлячись у синю далеч, аж поки не розбуркав його від тих думок і мрій вибух веселого реготу, — то вої так відповіли на чийсь дотепний гострий жарт.

Кий і собі усміхнувся, хоча й не почув того жарту. Та хіба стримаєшся, коли довкола тебе всі сміються?

Звичайно, йому хотілося пливти якомога швидше, хотілося летіти, мов на крилах, до своєї любої Цвітанки, якої не бачив, як йому здавалося, хтозна-скільки. Однак не смів підганяти воїв, щоб гребли дужче. Переможці! А переможці мають право на поблажливість!

І все ж душа його рвалася вперед. Він нетерпляче поглядав на крутий берег ріки — чи скоро Почайна? А коли Почайна врешті показалася і човни ввійшли в її нешироке гирло, він перший скочив на дерев'яний поміст причалу.

Стояла гарна сонячна днина. Голубіло у високості тепле небо, блищав крицевим блиском спокійний Дніпро, а довкола буяли пишною зеленню і трави, і чагарники, і густі предковічні бори. Здавалося, що зараз не середина літа, коли в степу від спеки все жовтіє і сохне, а весняний місянь травень, коли всяке зело розквітає, почувається на силі.

Та Києві не до милування природою. Ще з човна він побачив, як з високого шпиля, що нависав над Подолом, спурхнув гурточок жінок і отроковиць і швидко помчав униз. В ньому зірке князеве око впізнало розмаяне золотистопшеничне волосся Цвітанки. Дівчина бігла попереду всіх.

— Цвітанкоо!

— Киюю! — пролунало у відповідь.

Вони мчали одне одному назустріч, як два шалені вітри.

Бігли, не звертаючи уваги на сотні очей, що зорили за ними, забувши, що були вже не звичайними отроком і отроковицею, а князем і княгинею.

Він ухопив її на руки, пригорнув до грудей.

— Цвітанко! Доле моя! — І поцілував у мокрі від щасливих сліз очі.

А вона плакала і безугавно шептала:

— Кию! Князю мій! Кию! Князю мій…

Вони довго нікого і нічого не помічали, окрім свого щастя. А коли трохи заспокоїлися і втамували свої почуття, то побачили довкола себе ціле море людей. Поблизу стояли родовичі: Щек з Рожаною, і Хорив з Малушкою, і Ясен з Либіддю, і Боривой, і Гроза, і отрок Тугий Лук. І весь рід русь. А позаду згромадилися вої — і свої, полянські, і сіверянські, і деревлянські, а з усіх усюд — і з Гори, і з селища, і з пристані, і з лісів, і з лугу — бігли та й бігли люди, вітали з перемогою князів і воїв, плакали від радощів.

— З перемогою, князю! Зі щасливим поверненням!

І тоді Кий узяв Цвітанку за руку, повів на Гору. І людям сказав:

— Ідіть за мною!