Розділ «ПОЄДИНОК»

Кий об'їхав усе військо, домовився з Гордомислом та Ходотою, коли їм вступати в бій, поговорив з воями, нагадавши, що від них нині залежить життя і доля не тільки їхніх жон, дітей, батьків, а й майбутнє всіх слов'янських племен, і, спішившись, став попереду полянського полку, біля братів.

Поклав їм руки на плечі — обняв.

Як він любив їх — і Щека, і Хорива! Не мислив і не уявляв себе без них, без їхнього усміху, їхнього голосу, без їхньої поради і допомоги. Для нього вони були не тільки єдинокровні брати, а й, передусім, — товариші, друзі, однодумці, соратники, що підтримували його завжди і всюди — в радощах і в горі. Як же складеться їхня доля сьогодні? Чи не розлучаться вони навіки? Одним богам це відомо!

Сам став на узвишші, в найнебезпечнішому місці, куди буде спрямований головний удар гуннів. І їх тут поставив… Перед ними — степ, звідки мав з'явитися ворог, позаду — вої, ратники, отроки, полянський полк. Тисячі очей дивляться на князя і його братів. Чи ж знайдеться хто-небудь, хто злякається, схитнеться, побіжить, коли попереду — князь? Коли попереду — його брати?

Поволі, непомітно для ока, котиться вгору, по голубому бездонному небу, золоте колесо Даждьбога. Поволі плине час, сповнюючи серце князя неясним, тривожним передчуттям.

Де ж Ернак?

Здається, все приготовано для пишної зустрічі? Чи не пустився на хитрість і обман старий гуннський лис?

Томляться в довгому чеканні й напрузі слов'янські вої. Пече їх сонце, і піт солоний заливає очі, стікаючи струмками з-під важких русявих чубів. І Стрибог чомусь не остуджує їхні розгарячілі тіла свіжим подихом вітерцю, і Перун десь забарився і не котить з-за обрію темні грозові хмари.

Де ж Ернак?

Як це часто буває, коли довго й напружено ждеш чогось, кигикання чайки і гавкіт лисиці, що почулися одночасно зі степу, не зразу і не всіма сприйнялися як сигнал, що йде ворог, і лише коли кигикання і гавкіт повторилися, по війську прокотився глухий гомін:

— Гунни! Гунни!

Всі стрепенулися, заворушилися, полегшено зітхнули, мовби й справді ждали бажаного гостя.

— Приготуватися! — наказав Кий, і тисячі уст передали його наказ по війську.

Вої ставали на свої місця, оглядали озброєння і завмирали в напрузі.

Та ще добру годину довелося ждати, поки на обрії показалася зграя вороння і сіра хмара пилюки. І ще більше — поки на Росавську поляну, не поспішаючи, посунула гуннська орда.

Вона йшла поволі. Знаючи, що десь поблизу знаходиться багатотисячний загін Чорного Вепра, гунни почували себе в повній безпеці. Сам каган, у круглій шапочці з малиновим верхом, розімлілий від спеки, їхав на чолі війська, брунатними сонними очима оглядаючи широку рівну поляну.

До нього — два польоти стріли, і Києві вже навіть видно його огрядну постать і темне одутле обличчя.

Раптом Ернак зупинився — несподівано для себе він уздрів попереду стрункі, вишикувані лави полян.

Різкий окрик — і орда, зупинившись, почала швидко готуватися до бою.

Тоді Кий зняв з голови шолом і, повісивши на списа, підняв угору. В ту ж мить лави позаду розступилися і в неширокий прохід ввійшло два отроки. Передній вів князевого коня, а задні — гуннського, невеликого, кошлатого, на якому сидів зі зв'язаними ногами й руками Крек. У гунна на грудях теліпалася на міцній шворці закривавлена голова Чорного Вепра.