Розділ «СЕРЕД ВЕЧІРНІХ ВОГНІВ»

Женя уткнулась у стаканчик. Завмерла, неприємно вражена дикуватою втечею. Гра грою, але... набридло вже. Якісь перелякані хлоп’ячі вихватки. Сам, видно, не знає, чого йому хочеться: дружити? І щоб ніхто не бачив, не сміявся? Щоб не вронити в очах товариства «генеральської» честі? А хіба не смішніше — дражнитись, а коли поблизу нікого нема, винувато топтатись, кліпати очима або, як зараз, — таємно бігати слідом і боятися підійти, відверто сказати: «Пробач! То все — Жабулька, шпигунка — пусте. Ти молоток, чесно! Ти прямодушна людина! І правильно казала — про туї, про брехню і куріння. Я не серджусь, закон!»

І подати руку — мужньо, по-генеральському.

А не рвати між столами, щоб аж хвиля услід...

Женя заглибилась у свої думки, і тепер уже дядечко нишком поглядав на неї й дивувався: які то задачки

розв’язує це серйозне вухате дівча?

А Женя, насупившись, повільно захрумкала солодкою вафлею. Погляд її блукав десь далеко, вона одразу й не помітила, як перед носом у неї мелькнула сіренька лапка, зачерпнула собі крихту морозива й потягла під кофту.

Дядечко настовбурчив брови. І вже не цярпав ріденьке молоко, а трохи здивовано кліпав на дівчину. Ну от! Ще раз вихопилась лапка, потяглась до стаканчика, але...

Женя ніби отямилась і, стримуючи сміх, ляснула легенько по лапці. «Ти що? Не смій, не бешкетуй мені тут!» — зашепотіла строго й ліктем притисла Синька. Ага ж, послухав її Синько — він уже плямкав під кофтою, вдоволено пирхав, облизувався.

«Дай ще! Бо сам візьму!»

Мабуть, розсмакував — морозиво йому сподобалось, і він уже вимогливо простягав долоньку.

Дядечко оторопіло закліпав, знов угледівши ту волохату лапку.

Женя одвернулась (ніби для того, щоб відкашлятись) і сказала Синькові: «Відкрий рота!» Той з готовністю роззявив. Дівчина відколупнула чималу грудочку суничного, ще й не піднесла йому, як він хапнув свою порцію і вмить проковтнув, тільки блимнув зеленими лупками. «Ох ти, жадюга! В кого ти вдався!» — зачмихала Женя.

Кивнула привітно дядечкові й вийшла з-за стойки, залишивши людину ще більш здивовану: «Бач, старість! І після морозива в очах мерехтить!»

А Женя подумала, що Бен, видно, чкурнув додому, бо після крадіжки батько нам’яв йому вуха і гримнув: «Сиди під замком! Не виходь, не сором нас на людях!» І Бен цілими днями сидів під арештом, а пізно ввечері, мабуть, таки вибрався нишком на вулицю — на одну хвилинку. Та й побіг назад.

Тільки Женя подумала про нього, як на алеї, де горіли червоні вогні, вона загледіла Бена. Той стояв далеченько, стояв спокійно, застромивши руки в кишені. Облитий вогнями, якийсь тривожний, він очікувально дивився на Женю. І коли упевнився, що вона помітила його, зробив такий рух, ніби по-джентльменськи вклонився, потім рішуче повернувся і військовим кроком попрямував у бік Стадіонної.

— Ну? — вистромив голову Синько й сердито засопів. — Ти довго будеш йому вслід дивитися? Чи ми поїдемо в місто?

— Поїхали, — сказала Женя.

їй і жаль було, що Бен подався додому, і разом з тим легше: розв’язалися руки. Гра є грою, весь час у напруженні — так і чекай несподіванки, якогось хлоп’ячого вибрику. А тепер можна зітхнути. Можна, аби тільки охота була, пострибати, покачатися — прямо хоч тут, під кленами.

— Куди б нам краще поїхати? — стала й задумалась Женя. — На Хрещатик чи на Володимирську гірку?

— На Володимирську гірку! — буркнув Синько. (Відчувалося, що він все ще ображений).