Розділ «ХОРТИК З АНХІНОЮ»

Женя Цибулько рідко коли виглядала на вулицю. Якось їй не випадало гуляти: то уроки, то пора бігти в басейн, то треба сходити в магазин по молоко. Ввечері мати сама виштовхувала її з кімнати, говорячи: «Що ти за книгами та за книгами! Вже й так зелена, нічого не їси, а очі смутні й невеселі — куди це годиться! Іди та побігай з дітьми». Женя, може, й побігла б у двір, але ж до кого? Інколи вона чула, як під вікнами грають дівчата у класи або скакалки. Проте йти до дівчат їй не личило — всі знають, що вона Стасик, що в неї одні іграшки шаблі й пістолети, є навіть синя солдатська сорочка зі справжніми льотчицькими погонами. (Мовиться про давні, жовтенятські часи, коли Женя чіпляла на себе різні дрібнички, — все те минулося хтозна-коли, ще з третього класу). Отож якщо й виходила Женя на вулицю, то з деяким ваганням прямувала до хлоп’ячого гурту.

— А-а-а, Цибулька! Жабулька! Слабулька! — зустрічала її Бенова армія. — Гоу хоум! Носом назад!

Женя ставала віддалік, внутрішньо напружувалась і говорила собі: «Я їх не боюсь! Я їх не боюсь! Я їм покажу!» Насупившись, вона прямувала-таки до озброєного гурту, ніби й не помічала хлоп’ячих кривлянь. В її насторожених очах горіло: «Тільки зачепіть — я дам!» А сила у неї була, про це не один лобуряка знав. Вони зустрічалися поглядами: Женя уперто, погрозливо дивилась на хлопців, а ті — глузливо й неприязно — на неї, на зухвале дівчисько. Здавалося, компанія от-от налетить на Женю, закидає її грудками, але тут робилося з Беном щось зовсім незрозуміле: він червонів, м’явся, неспокійно кліпав очима, а потім, як тільки Женя підходила до гурту, зривався на ноги й гукав:

— За мною!

І відводив свою гвардію на дальні позиції, аби тільки не встрявати в бійку.

Найближчі соратники не розуміли Бена: що з ним таке? Не раз — це бачили всі — він без страху сідлав товстомордого Шурика, отамана з сусіднього двору, і під рев та свист хлопчаків товк його носом у землю. А от перед Цибулькою... наче пасує. І червоніє до вух.

Сказати правду, Бен і сам не знав, що спиняє його перед цим дівчиськом. Про людське око він дражнився, глузував, відштовхував Женю, але в глибині душі думав: «Ну, молоток! Не боїться! Не відступає!» І крадькома, з незбагненним хвилюванням слідкував, як бігає по двору це уперте вухате дівча, і її упертість, її прив’язаність до хлоп’ячого гурту найбільше йому подобались.

— Команда, за мною! — вигукував Бен і грізно проносився мимо Цибульки (не забувши при цьому ніби ненароком зачепити її ліктем).

Хлопці лопотіли за «генералом», а Женя, після напруження, давала собі передихнути й казала: вони здались. Якщо й не прийняли її по-людському, то в усякому разі і не посміли прогнати. А далі починалася гра, і само собою виходило, що Женя санітарка, що вона теж наступає, атакує, кричить з усіма, товче суперника в спину. Правда, вона бігала за хлопцями, але все якось збоку, на самому краєчку гри, ніяк не зливаючись з гуртом. Ця відстороненість мучила Женю, вона не раз думала: «Ну, чому я не хлопець? Чому? Їм усе можна — лазити по деревах, стріляти, боротися, носити погони. А я?..» Женя тоді ще не знала, що через рік-два вона сміятиметься над своїми дитячими жалями й печалями і пишатиметься тим, що народилася дівчинкою. Бо це красиво — бути жінкою. Як її мама. Скільки в неї доброти! Коли мама вдягне своє улюблене кремове плаття, білі туфлі на високих каблуках, трохи підведе губи і вийде на вулицю, — яка вона тоді гарна! І як приємно Жені чути, коли їй кажуть у дворі: ти щаслива, у тебе така привітна й добра мати.

Звичайно, до таких відкриттів Женя прийшла трохи пізніше, а поки що вона із шаблею в руках носилася за очманілим воїнством, а під кочегаркою стояв її Мотя, отой худенький, із перев’язаними вушками хлопчик, і сиротливо дивився, як гасає Бенова армія і як найкраща і найсерйозніша у світі людина Женя Цибулько, що вгощає його вафлями й дарує скельця, теж змалилась, по-хлоп’ячилась, бігає за всіма і геть не помічає Моті. Мотя печально кривився й казав собі, що коли вона, Женя Цибулько, зараз не підбіжить до нього, не привітається, то він, Мотя, хочеш не хочеш, а заплаче. І Мотя, мабуть, заплакав би, але сталося щось несподіване: Бен плигонув через кущ, збив із ніг Женю. Вона простяглась на асфальті, з роздертого коліна потекла кров. Женя зморщилась від болю, зціпила зуби, присьорбуючи повітря. А Бен, весь у захваті гри, стояв над нею, злякано посміхаючись, і кліпав розгублено-веселими очима. Видно було, що він і хотів подати руку, чимось допомогти їй, але не наважується, соромиться хлопців. Стояв із застиглою посмішкою і дивився на кров. Тоді й підбіг до Бена Мотя, маленький, весь наїжачений, як горобеня. Він затрусив губами і проказав:

— Ти! Ти! Бен! У тебе... апендицит в голові, о!

— Ша! — цитькнув Бен і відштовхнув малого, проте руку Жені подав, допоміг встати. — Я не хо... не хотів, — буркнув грубувато. — Пробач.

Те «пробач» видавив насилу, проказав тихо, щоб ніхто не чув, і густо почервонів, але добре, що мав довгі патли — згріб їх п’ятірнею і нагорнув собі на очі.

— Нічого! — встала Женя й поморщилась. Витерла кров, спробувала пройтись. — Вже не болить. Заживе!

І бігом пошкутильгала за Беном, анітрохи на нього не сердита, навпаки — наче аж задоволена, що він не обминув її, а штовхнув, як штовхають у «бою» своїх дружків.

З кущів свиснув Вадька Кадуха — і Бенова армія кинулась урозтіч.

Одні сипонули у під’їзди і загупотіли, мов коні, на верхні поверхи, інші — через дірки в парканах — у сусідні двори, а Женя з групою десантників чкурнула у найкращу схованку — в ті ж таки підвали.

Вже за першим поворотом, де починалися ряди однакових дверцят (а сарайчики мала кожна сім’я в будинку), було страшно темно й вогко. Колись тут висіли електричні лампочки, але Бен з Кадухою їх порозбивали, пам’ятаючи, що «коли війна в Криму», то все має бути в диму. Підвал перетворився на підземні склепи й тунелі, де панувала темрява, тхнуло пліснявою, а в трубах, що обплітали стіни, по-вовчому шипіла й погиркувала вода.

Здавалось, у цих вузьких переходах можна легко розбити лоба, але Женя з десантниками швидко бігли вперед, хтозна-як орієнтуючись у цілковитому мороці. Хлопці штовхалися, вищали від страху й збудження, їх підхльостував розбійницький свист Вадьки Кадухи, який насідав ззаду. Скоро десантники розсипались, розповзлися по щілинах і тунелях, і Женя навіть не отямилась, як відбилась від гурту. Од Вадьчиного свисту вона тікала все далі й далі, в глухі закапелки, де ставало ще темніше й задушливіше. Потім стишила кроки, почала обмацувати стіни. В підвалі вона облазила всі кутки й закапелки, але тут, здається, ще ніколи не бувала. Зупинилась, щоб угамувати серце. Руки в неї тремтіли. Невже злякалась? Чи уявила собі щось страшне? А тут не важко було уявити, що ти в підземному царстві, в катакомбах (у таких, як в Одесі) або в кам'яних тунелях, де живуть троглодити й печерні леви. Страшно і водночас цікавість охоплює тебе: а що там — трохи далі, в темній глибині?