Розділ «ЯК ПРОРОСТАЄ ПРОЛІСОК»

Сонце пригрівало ліниво, трохи прихмарювало, і все ж у лісі було добре. Стояв у повітрі якийсь особливо тонкий, невловимо-ніжний аромат весни: вчувалась терпка вологість кори, молодого соку дерев і першої зелені, вчувався запах сухого листя, гіркуватих бруньок, перемлілої землі, одне слово — свіжий дух весняного лісу, який оживав, сповнювався голосами птахів, заклопотаною метушнею комах.

Женя раділа, що вона таки витягла батьків у Пущу; і хоч мати збиралася побілити стіни на кухні і в коридорчику, дівчина наполягла на своєму: в ліс, в ліс, в ліс! Нічого дома не трапиться, якщо ми на півдня покинемо свою коробку.

Тепер вони йшли до так званої «Каланчі» — ярками, просіками, густими заростями ліщини й глоду, де зрідка траплялися плантації зеленого барвінку. Як завжди, попереду ступав Цибулько. Поважно, з виглядом мандрівного філософа він переставляв свою палицю і тонке, зблідле за зиму обличчя тримав гордо, замислено дивився туди, на верхів’я дерев, і неквапливо говорив до свого жіноцтва. Женя й Галина Степанівна, що йшли трохи осторонь, уважно слухали свого поводиря.

— І от помітили дослідники, — просвіщав жінок Василь Кіндратович, — помітили одну цікаву деталь. Коли захворіє лось, чи олень, або навіть птах (ну буває ж таке, що й дятла підточить якась хвороба, і пір’я на ньому аж стовбурчиться від слабості), тоді звірі йдуть на ті місця, де росте конвалія. Лось, той просто пасеться і поміж трави вибирає саме ці квіти. А птахи спивають сік. Вчені й зацікавились: що вони шукають, звірі, у стеблі і в квітах конвалій? Яку поживу?

Женя слухала батька, проте встигала і вискочити на пеньок, що десь траплявся по дорозі, і погнатися за чорним дроздом, що прошмигнув у кущі, і оглянутись навкруги, аби нічого не прогавити. А в лісі робилося зараз таке, що тільки встигай надивлятися: розпускали ніжне блідо-жовте листя берези, такі ж бліді й зовсім не колючі пучечки хвої викидали молоді ялини й сосни. А дуб стояв ще голий, і під ногами шелестіло старе, прибите до землі пожухле листя, де-не-де розворушене вітром. І коли між тим покровом Женя помічала білі дзвіночки конвалій, вона скрикувала: «Он! Під кущем!» — і бігла туди, й несла матері свіже стебельце простенької, але дуже гарної лісової квітки, а мати складала все це в один пучок, до тугих, ніби глянсованих листків барвінку, до блідо-рожевих суцвіть рясту.

— Так от, — невдоволено блимнув Цибулько на жінок, що завозилися з своїм букетом. — Вчені зацікавились: чим же приманює конвалія до себе тварин? Що в ній за цілюща сила? І виявили: є в конвалії такі речовини, що лікують серцеві хвороби. Тепер з них готують настої — ну просто бальзам для сердечників, для таких, як я. Конвалій називається... Конвалій, — повторив Цибулько, взяв у матері з рук лісовий букет, встромив туди носа з окулярами й очі пустив під лоба від задоволення. — Ах, неповторно пахне! І сам відчуваю: оклигує, оживає моє серце після ангін. Красота!

Женя з матір’ю переглянулись, підморгнули одна одній — бач, як розніжився в лісі наш оратор! І ніс припудрив собі пилком із рясту!

Галина Степанівна посміхалась, а проте й сама вона посвіжішала на повітрі, і в неї ожили посмутнілі за час зимового грипу очі, налились теплом, жвавістю, а на щоках — від ходи й гарного настрою — засвітився під шкірою легенький рум’янець.

Поміж берестками спустилися вони в балочку, засипану торішнім листям. По дну балки весняна вода промила рівчак а трохи далі, за корчами, нагорнула цілий острів чорного затужавілого мулу. Там, під листям і мулом, ще й досі лежав зледенілий сніг, він поволі розставав, стікаючи світлими струмочками. Біля крижаного пласта, облизаного сонцем, Галина Степанівна і зупинилась.

— Дивно! — сказала вона й нагнулась, до чогось приглядаючись. — Пролісок! Так пізно виріс! Мабуть, лежав під снігом.

Зірвала пролісок — а він був ще згорнутий у тугу зелену трубочку, з якої виглядала на світ нерозпукла квітка — й понесла свою знахідку, щоб показати Кіндратовичу. Перемовляючись, вони вдвох побрели на пагорб і там сіли на повалений стовбур, тісно притулившись одне до одного, і про щось, видно, захоплено між собою бесідували.

А Женя зупинилася в лощині, де мати знайшла пролісок. І не рівчак, не мул, не промита тоненькими струмками крига стояли у неї перед очима, а зовсім інше. Хтось ніби торкнув її пальцями, і дівчина побачила перед собою таємничу холодно-зелену сутінь акваріума. «Вникніть, Євгенціє», — виголосив професор і жестом показав угору. Там, над акваріумом, двома рядочками ламп світились слова:

Від землі твоя сила. Бери!

Стань ногою: чуєш, як з глибини проростає пролісок?

Так, це було тоді, коли професор говорив про Антея, про людей, що живуть на колесах і що одриваються від землі. Женя з хвилюванням згадала: Гай-Бичковський повів тоді її в коридор і як щось найсекретніше показав свої черевики: «Бачиш, геніальні дірки! Для контакту з землею...»

Женя глянула на кригу, де мати зірвала пролісок, і ще більше захвилювалася. Вона подумала: люди кажуть — дивак наш професор. А він, мабуть, зовсім не дивак, ні! Він наймудріший за всіх у дворі. Десь, у якійсь таємній бібліотеці вичитав отой секрет «від землі твоя сила» і тепер качається у снігу, обливається холодною водою і бігає босий у лісі і на стадіоні — відчуває, як під ногами росте трава, як пробиваються з грунту живі паростки, і вливається йому із землі сила й бадьорість, бо професор завжди веселий, завжди усміхається до людей (ніс палає, як печена бараболя), і він усім говорить: «Рух, рух, товариші! Держіть контакт з живою землею!»

«...Від землі твоя сила. Бери!» Там, у кімнаті професора, коли він засипав її мудрими промовами, Женя тільки зиркнула на лампочки, які світились і з яких складалися слова. А дома згадувала і повторювала ті слова. І чим більше повторювала, тим більше відкривала у них таємничості. «Стань. Чуєш, як з глибини проростає пролісок?» А як можна відчути проростання, поштовхи зеленої стрілки з-під листу? Ногою. Босою ногою. Саме босою, як це робить професор.

Повна розбурханих думок, Женя оглянулась — батько й мати сиділи на колоді, видно було лише їхні спини. «Добре, вони заклопотані своїми розмовами!» Дівчина хутенько скинула гумовий чобіт і підняла босу ногу, як чапля. Ось тут, де розворушене листя, мабуть, ховається у землі ціла сімейка пролісків, тільки вони ще не проклюнулись, не вилізли. «Спробую!» — і Женя торкнулась голою п’яткою до шкарубкого листя й зморщила носа: лоскітно, незвично! Хтозна, як то хлопчаки у Маньківці з ранньої весни роззуті ганяють м’яча на толоці. А професор — по льоду бігає!.. Обережно розгребла листя й ступила на пухкий лісовий перегній: холодна-холодна насподі земля, мокра і шпарить у тіло. Ні, сказала Женя, терпи. Ставай по-справжньому, ось так, твердо. І сперлась на босу ногу, перегнулась, тримаючи у руці скинутий гумовий чобіт. Верхній перетлілий шар прогнувся під нею, набрався водою, весняною вогкістю, й потягло знизу такою стужею, таким зимовим холодом, що Женя прискалила око, немовби у неї закрутив зуб. Однак вона терпіла й прислухалася: чи не ворушиться гнойок, чи не пробивається крізь нього щось кволе, але вперте, живе? О! Наче горбиться, лоскоче щось, розсуває зотлілу хвою і листя...

— Васю! Глянь, що вона робить! Боса стоїть!