Розділ «ВОГНЯНЕ БУГАЛО, АБО ПРО ТЕ, ЯК НАРОДИВСЯ СИНЬКО»

ЯК НАРОДИВСЯ СИНЬКО

— Ех, коли б мені шмажених поганочок!

Женя готувала уроки за столом, а Синько сидів на підвіконні й погойдував ногами, стукаючи копитцями об батарею. Довгий цупкенький хвіст у нього ворушився, як у кота, що стереже мишу.

Дівчинка одірвалась від книжки, глянула на чортика й усміхнулася.

— Які поганки? Вони ж отруйні. Ось у ботаніці й малюнок є, подивись: «Отруйні і їстівні гриби».

— То для вас, для людей вони отруйні. А для мене — як мармелад. Та ще на олійці. Щоб хрумтіли. Ум-м-м, шмакота!

І чортик солодко примружився, показуючи, як він зараз поласував би поганочками. Саме хотів розказати Жені, де їх краще назбирати: за стадіоном, у рові; там росте чагарник, а між ним валяються трухляві корчі й пеньки, ось там і треба пошукати поганочок — зелених, жовто-білих, з довгими водянистими ніжками. Він уже й рота роззявив, щоб про все це докладно розповісти, як ураз гримнула музика, аж бідний Синько підскочив.

— Хо це таке? — витріщив очі.

Женя зиркнула у вікно й спересердя мовила:

— Та старий Жупленко, хіба не бачиш! Вийшов на прогулянку. Він глухуватий, з батарейками ходить у вухах. Ото повісить на груди транзистор, а не чує — так на всю силу ввімкне музику й човгає собі довкола будинку, провітрюється. Джази і бітлів слухає. До самої ночі бродить. Старе, саме не спить, і людям не дає, — останні слова Женя промовила ущипливим материним голосом.

— Нічого! — потер долоньки Синько й підморгнув їй. — Ми того Жупленка відучимо! Ми тхакий джаз йому зробимо, що...

Жуплспко пройшов далі, за ріг будинку, музика стихла, і Женя спитала:

— Хто це ми?

А Синько тим часом пригнувся, висолопив язика і став зосереджено чухати собі спину поміж лопатками, ніби він і не чув, про що його питали.

— До речі, — нагадала Женя. — Ти все-таки розповів би мені, чого тебе звати Синьком. Що в тебе синє, коли очі зелені, як два світлофорчики, і борідка зелена пробивається?

— Е-е, то довга історія, — позіхнув Синько й прикрив лапкою щербатого рота. — Ти свої уроки поробила? (І придумали люди таке — уроки!) У нас не мучать дітей уроками, у нас зразу, як чхортик народжується, всю грамоту йому в голову вкладають. От!

— Ну, ну, розкажи! Розкажи, Синько. Я вже все поробила.

— Подумаєш, уроки ваші, уроки-мороки, — розбурчався Синько, як дід. — Добре, сідай, розкажу тобі найсекретніші секрети. Чула?

— Чула!