Розділ «ЛІТНІ МАНЕВРИ. ПЛАН ЗАХВАТУ Т-34»

І тут, за межами Києва, не було спокою Дніпрові: сновигали моторки, на вершечках хвиль пролітали глісери, один за одним тяглись у гирло Десни пасажирські катери, обліплені, наче мурахами, голим загорілим людом. А коли проносились схожі на реактивні літаки «ракети», за ними збурювалась така крута хвиля, що вона гналась до самого берега і з шерехом, з білою піною котилася по піску. Легенька хвиля, стишена на мілизні, цілувала Бенові п’яти. Тоді Бен задирав довгі клешні, а виліплений із мокрого піску танк загороджував од води грудьми, ліктями, розчепіреними пальцями.

Хвиля відкочувалась назад, і Бен — уже з деякою злістю — починав товкмачити своїм співбесідникам:

— А я кажу: то не макет! То справжній Т-34! На ходу, з мотором! Тільки на постаменті стоїть. Коли ми були на екскурсії, я ще до одного солдатика підкотився, до курсанта, і спитав, і він мені точно виклав: танк бойовий, готовий «к действію». Наливай, каже, бензину і жми — для переконливості Бен витяг з-під зжужманої футболки книгу Яцека Маховського «Історія морського піратства», а з книги (яка і підказала йому велику ідею втечі) вийняв групове фото: на броню знаменитого танка Т-34 вилізла група хлопчаків і дівчаток з їхнього класу, а вище всіх, коло башти, стоїть не хто-небудь, а персонально Бен Кущолоб, стоїть як переможець і розтягує усмішку до самих вух.

— Ну що, викусили? Справжній танк чи з фанери? — Бен зневажливим поглядом обвів кислі фізіономії Кості Панченка і Родьки Зінчука. — Ви мухомори! З вами тільки мух ловить, а не в серйозну операцію встрявати...

Демонструючи повне своє презирство до людських вагань і боягузтва, Бен одвернувся, сказав: «Ха! З ними балакать!..» — і з байдужим виглядом розлігся на піску. Та довго не міг влежати, крутнувся на живіт і знову заходився товкмачити:

— Ну дивіться! Ось тут траншеї, — Бен провів пальцем пряму лінію на вогкому піску. — А це — село, де наші форсували Дніпро, — на піску з’явився кружечок. — А за селом, якраз над траншеями, і стоїть наш танк...

— Наш! Прямо в кишені лежить! — уїдливо пирхнув Костя Панченко й поляскав себе по мокрих плавках.

— Ти, Костомахо, заткнись! Ще раз дзенькнеш — і той, — Бен дуже виразно кивнув на той берег Дніпра, що означало: ми нікого не держимо, можеш видчалювати звідси, хоч зараз.

Домігшись уваги, Бен схилився над піщаною картою і далі розгортав свій план: найгеніальніше те, що недалеко від танка починається справжній ліс, гущина, і наче для них, для нальотчиків, спеціально постелена рівна грейдерна дорога. Отже, захоплюємо танк, блискавичний марш-кидок на Пущу-Водипю, кілька кругів лісом (з громом і гулом), а якщо погоня — кидаємо Т-34, драпаємо напролом до трамвайної лінії, а там спокійненько — по квартирах...

— Ну, як? По-моєму, план шикарний? — спитав Бен і ще раз оглянув мовчазне товариство.

Його слухали двоє — Зінчук і Панченко, а Вадька Кадуха вмостився осторонь, спиною до Бена, тим самим підкреслюючи, що на Бенозе пустодзвонство він хотів би начхати.

Кадуха обгорнувся піском, сидів напружено, спершись на лікті, шкіра клаптями облазила з його худющих сутулих плечей, і він неспокійно позирав на безлюдний берег, на кущі, звідки виглядала гострим верхом чудова, веселого оранжевого кольору палатка, рядом з якою, на шпагатині, сушилися Вадьчині штани. І хоч ляк’янівські орли вибрали собі глухувате місце за Києвом, в урочищі Наталка, і хоч був не вихідний, а будень, коли мало вештається народу, однак Вадька чогось тривожився, пильнував, не спускав очей з прибережної смуги, на яку раз у раз накочувалась дніпровська хвиля.

Бена, видно, шкребло, що Вадька не слухає його; «генерал» на животі підсунувся до Кадухи й заговорив гучніше, щоб той таки чув:

— Ми приїдемо туди рано, першим автобусом, у сім нуль-нуль, поки поблизу нікого нема. А там одна баба, сторожиха, вона спить у будці. Ми до танка, заводимо мотор...

Тут Вадька не витримав, повернув гостре, обсмалене сонцем обличчя й кинув на Бена погляд, яким дивиться твереза цивілізована людина на цвіркуна-фантазера, на пігмея мислі.

— Мотьор! Заведемо! — перекривив Кадуха Бена (і так зморщив синю, невмивану фізіономію, що вона стала схожа на шкурку печеної картоплі). — Трьоп зелений! Кому це треба! Щоб нас половили, як дурників? Будемо тут сидіти, поки є харч. А там подивимось — може, перебазуємось далі, в дебрі. Курорт — так курорт, на все літо! І ніяких завихреній, ясно?

Кадуха сплюнув по крутій траєкторії у воду і тим ніби поставив крапку: «Все! Влада молокососів закінчилась! Тут я беру командування в свої руки».

Всі четверо похмуро вмовкли, ушнипились носами в пісок. Відчувалося, що наростає розкол, що хтось, Бен чи Кадуха, має поступитися гонором, інакше...

— Ви недоумки! Ви просто тюхтії! — вже м’якше, з гіркою досадою в голосі забурмотів Бен. — Про що я кажу? Там одна баба, сторожиха. Поки доклигає вона в село, поки свисне когось, ми запросто махнемо кругів два на танку (тут же, біля траншей!) і — ходу. Це ж красота — на бойовій машині!