Розділ «СЕРЕД ВЕЧІРНІХ ВОГНІВ»

А позаду затупотіло сильніше. Хлопчик догнав її за ворітьми — стривожений, кумедний у довгому піджачку, у великому сірому картузику. Часто й жалібно закліпав очима, простяг руку:

— Тьотю Женю, і я...

А в «тьоті» гарячими плямами запливають щоки, їй незручно, вона озирається на людей, що проходять мимо, і раптом... кинула погляд на той бік вулиці і завмерла. Що це? Здалось їй, померехтіло в очах чи справді? Там, попід старим будинком, ніби проскочив хтось у джинсах, патлатий, швидко глянув на неї — і в кущі, сховався... Ні, за кущами нікого нема, темно. Мабуть, їй примарилось.

Женя схилилась над Мотею, поправила йому картузика й тоном старшої, з належною турботливістю і ласкавістю, проказала:

— Не можна, Мотю. Вже пізно. Завтра удвох погуляємо.

І бігцем подалась від Моті, але щось забриніло, стис-лося в душі, не могла забути, як набрякли очі в малого від сліз. Аж скривився бідний, аж застиг на місці — не сподівався, що Женя так грубо відштовхне його.

Проте й Мотя скоро забувся, відступив назад, і єдине їй наверталось на думку, трохи смішило й тривожило: оте, що мелькнуло, наче в кіно... Швидкий, насторожений погляд і тінь, що майнула в кущі... «Невже то він?» — дивувалась Женя й несла на вустах таємничу усмішку.

Ще півхвилини — відпурхнув і цей спогад, розвіявся, бо вийшла вона на вулицю Артема, в людський натовп, у гамір, під потоки сліпучого світла.

Тут і вночі кипіла робота.

Півкварталу освітлювали яскраві прожектори. За високим дерев’яним парканом, де ще недавно стояв кінотеатр «Комунар», гули й брязкотіли бульдозери, вигортаючи гори піску, подзеленькував баштовий кран, перегукувались робітники.

Дівча стало, здивовано нашорошило вуха.

М-да, от що робиться! Розваляли їхній «Комунар». Маленький, облуплений, затишний, де стільки було пере-бачено всього — від перших дитячих «мультиків» до цих, недозволених «Братів Карамазових» і «Анн Кареніних».

Розваляли...

Вчора батько казав, що «Комунар» — один із найстаріших кінотеатрів у Києві, що зберігся він із дореволюційних часів, колись називався «Люкс». В одному місці через покрівлю була навіть бомба німецька упала, але не розірвалася, а тільки пробила стелю. А тепер, казав батько, знаєш, який кінотеатр тут збудують? Аж на чотири глядацькі зали, найбільший на Україні.

А Женя, коли вони говорили з батьком, згадала про Вадьку Кадуху й мимохіть розсміялася: чи буде йому персональна ложа у новому театрі? І розповіла татові, що Вадька лазив пожежною драбиною на горище і звідти дивився фільми. А потім Женя примовкла, бо здогадалась, що сміх її не дуже розумний: з Вадькою таке нещастя — в трудовій колонії він, постригли бездомного.

Василь Кіндратович не погодився, що то для Кадухи трагедія — попасти в колонію. Може, навіть і краще. Людиною стане. Там його силою примусять учитися, ремесло якесь в руки дадуть. А тут, розмірковував батько, він хтозна до чого б докотився — лазив, як з’ясувала міліція, не тільки у підвал до професора, а й по сусідських квартирах нишпорив. Практикувався потроху...

Гуркотів бульдозер, вивертаючи каміння на місці колишнього «Комунара» (де Вадька попльовував у вентиляційний люк), а Женя стояла й згадувала Кадуху, їхні дурні дитячі сутички у дворі. І раптом вона стрепенулася: в натовпі знову промайнуло знайоме — легка скрадлива постать. Джинси, патлатий чуб. І очі — глянули, зупинились на Жені й сховались.

Цибулько вражено закусила губу: «Хм! Це він!»

Могла поклястися, що від самого будинку той, що дражнився з неї, той, що потерпів танкову катастрофу, тепер таємно супроводжує її — перебігає від дерева до дерева, ховається за стовбурами каштанів, за спинами людей. Гірко йому дома самому? Шукає миру? Хоче підійти і... боїться?

«Дивак!» — сказала Женя. Зіп’ялась на носки, між головами, між спинами перехожих зашастала поглядом: де він, куди щез?.. І смішно стало, і страх приємно, що в неї, в суворої-суворої Цибульки, з’явився свій охоронець. Таємний!