Розділ «НЕДІЛЯ. КАДУХА І ТРОЄ ЦИБУЛЬКІВ»

Батько надував м’яча, щоб перевірити, чи не проколотий. Набирав побільше повітря, зажмурював очі і з силою дмухав. Дмухав, аж синів, на щоках Виростали дві тугі груші. Потім він крутив у руках м'яч, прислухався: чи не шипить повітря. Хтозна, що він там чув, а от носа й підборіддя собі вимазав об камеру — поставив круглі печатки.

Він стояв без окулярів, мружився, і Женя дивилась на нього з веселою залюбленою усмішкою: такий, хлопчакуватий, трохи кумедний, він їй найбільше подобався. Здавалося, зараз Кіндратович свисне хлопцям у вікно і побіжить ганяти м’яча!

Але Цибулько нап’яв окуляри і став зовсім інший — солідний, як директор школи.

— Слухай, стара, — звернувся до матері, що вкладала в сумку хліб, ложки, капронові чашки. — Ти чула, як звечора щось товклось і кричало в підвалі?

— Та чула! Як зарепетує, аж мурашки побігли по тілу. Виглянула у вікно, а воно темно, Василь — двірник наш — лається, і хтось погупотів за кочегарку.

— От-от! Босяки, видно!

Женя одвернулась у куток, щоб не чмихнути. Вона знала, що то за «босяки» і хто їм зробив «бурю з громом».

— Двірник мені сьогодні розказував, — взявся пояснювати Цибулько. — Прибіг він, каже, в підвал, думав, труби прорвало. А воно зовсім інше. Хтось кубло в погребі зробив, ховається там, ночує.

Мати кинула сумку, сіла, з тривожною цікавістю підвела очі.

— А хто б там ховався? Може, якийсь п'яничка?

— Може, й так. Бо й двірник розказував: прибіг у підвал, а сарайчик водою залило, отой крайній, де нема дверей. Калюжа стоїть, і випливає із сарайчика, що б ти думала? Випливають порожні консервні банки, якісь пляшечки, а потім (це Василь розказує, двірник) глядь — і чуб у нього дибки: пливе свічка у блюдечку, ще й гнотик горить...

«Я знаю, то Бен свічку приніс! Він і в класі зі свічкою бігав, і дошку воском натер, якраз перед контрольною, щоб не бралась крейда».

Звичайно, Женя не обмовилась про Бена, про його походеньки, це тільки промайнуло у неї в думках. Бо для Жені Бен був не просто Бен, а гра, баталії, підвали, таємниці. Одне слово, те, про що не можна, не треба говорити дорослим. І Женя уміла мовчати, про це знав і Бен, хоч і кидався гидким слівцем «шпигунка». Правда, Женя помічала, що в їхні хороші, веселі таємниці стало закрадатися щось погане: Кадуха розколов компанію, одних проганяв, а інших вів подалі з очей, в темні підворіття. А там злодійкуваті шепоти, мідяки з рук у руки, смердючий димок.

«Нічого, — насуплювалась Женя. — Я колись Кадусі скажу. Я таке зроблю...» А що вона скаже, що вона зробить Кадусі, коли той удвічі сильніший за неї? Аби ж була хлопцем, то просто — взяла б за петельки, труснула і прямо у вічі: «Не смій! — процідила б. — Ні Бена, ні хлопців не смій!., водити по закутках!»

Мати почала гадати: хто б то міг нічліжку зробити собі в підвалі? Бач, консервів туди наносив, пляшок, навіть свічкою запасся. Якийсь безпутній п’яничка, не інакше. Ото треба сказати двірникові, щоб на ніч підвал зачиняв на замок.

— Ти слухай, стара, що далі було! — перебив Цибулько й весело зморщив носа. — Ось ти про двірника згадала. А він каже: закрутив у сарайчику пожежний кран (комусь же стукнуло в голову відкрутити його!) і хотів нагору йти. Коли чує — пирхає хтось. У темряві. Диви, може, злодій ховається? Стоїть двірник — і ноги у нього трусяться. Тоді засвітив сірника, глядь — сидить на трубі щось волохатеньке. Коло крана. І зеленими очима на нього лупає. А двірник з переляку за палицю та за ним — по всьому підвалу, каже, ганявся.

Кіндратович глянув на Женю поверх окулярів — весело й хитрувато:

— Ох, я здогадуюсь, що то за птах! Сам його ловив серед ночі!

А мати мовила серйозніше: