Розділ «ЯБЕДА ЧИ БОЯГУЗИ»

— Не можу знати!

— А як ти думаєш, хто був у той день на стадіоні?

— Теж не можу знать! Я там не сторож.

Заскрипів стілець. То закрутився на парті Андрон Кущолоб — вірний Бенів батько-мати-дід. Андрон сидів з самого початку зборів і з глибоким обуренням слухав оті: «Не я», «Не був», «Не знаю», а тепер уже й військове: «Не можу знать!»

— Сідай, Бене, — стомлено промовив директор. — Кругова порука. Або ні — кругове боягузтво. Один зробив зло і боїться признатися. Інший знає, хто це зло зробив, та боїться сказати, щоб не нажити собі ворога. Так, дорогі п’ятикласники?

Всі похмуро мовчали. І тоді з першого ряду підвівся Андрон Кущолоб, тільки не зразу, а зачургав ногами, засовав по паркету тісну для нього парту і нарешті випростався — високий, плоскогрудий, як дошка, з витягнутою шиєю, з довгим кістлявим лицем. Із великих заглибин дивились на учнів трохи оторопілі, старечо-безбарвні очі.

— Товариші! — хрипко гукнув Андрон, як на врочистій лінійці (дід, видно, хвилювався, бо гострий кадик у нього бігав сюди-туди, немов шатун). — Що це мені за мовчанка, скажіть? Що це за дружба, якщо ви форменим чином покриваєте громителів парку, стало буть, народного добра? Я розумію, ото дружба була, коли нас поставили — а було це на станції Канатово, в дев’ятнадцятім году, да-а-а, — приткнули нас до стінки й бандити кожному палашем у груди: «Хто зірвав отаманський вагон?!» А ми мовчимо, бо гуртом зривали бандитське кубло, і нам така резолюція: або всіх порубають на фарш, або тільки того, на кого вкажемо. А ми мовчимо, щоб коли помирати, то разом, і тут виступає наперед наш агітпропівець Пантюша, знаменито він грав на балалайці, особливо цю — «Світить місяць, світить ясний»... Виходить Пантюша, тикає на нас пальцем, осміхається і так, знаєте, каже бандитам форменим чином: «Відпустіть їх, каже, це темні сільські тумаки, непричетні вони до діла. Я сам, каже вагон зірвав, стало буть — по заданію ревкому...» Ми стоїмо як вкопані, а Пантюшу поклали на колоду і на наших очах шашкою — так і так! На шматки, і кров калюжею...

Дід заморгав сухими повіками й кулаком провів по щетині, аж заскрипіло.

— Ото мовчанка! — сказав дід, ковтаючи твердий клубок, що підступив до горла. — А ви? Чого ви притаїлись? Негідників покриваєте, громителів парку? Я хлопців питаю, наших воїнів у скорім часі. Хто б із вас так, як Пантюша, щоб не побоявся...

— Я! сказав Бен. — Я б не побоявся! Щоб за друга...

— Сядь мені! — раптом скипів дід Андрон, що ніколи й ні в чому не перечив онукові. — Знаю тебе! Ти сміття боїшся винести у двір, діда свого ганяєш, а то б ти заради когось...

Женя схилилась над партою, її аж трясло від сорому. «Бен! — з тупим відчаєм думала вона. — До чого ти докотився! Брешеш у вічі! Знаєш, що я бачила вас, бачила все, а брешеш і строїш із себе героя!.. Ні, досить! Вставай!» — звеліла вона собі.

— Петре Максимовичу! — підвелась Женя, і обличчя її, яке тільки що горіло, раптом зблідло, а голос забринів так, що здавалося, от-от обірветься. — Я знаю, Петре Максимовичу, хто поламав туї. Я сама бачила.

Цибулько вмовкла й повернулася обличчям до класу. Вона розуміла: одне її слово — і шлях їй у двір одрубано: Бен уже ніколи не підставить плеча («Вадька, не чіпай її!»), навпаки, — стане одвічним ворогом. Розуміла, що втратити може щось дороге — підвали, гру, таємниці, — але стримати себе не могла. Тридцять п’ять учнів — одні вражено, інші стривожено — уп’ялися поглядами в неї. Так, не мовчи — правду кажи! Вголос! Щоки в Жені знову спалахнули, чубець наїжачився.

— Петре Максимовичу! Я думала, він сам признається. Я не хотіла, а він!! А він!.. — дівчина аж захлинулась.

— Заспокойся. Хто там був? — спитав директор, хоча з «почерку» і знав, чия це робота.

— Бен! — кинула Цибулько й глянула Бенові просто у вічі, а той першу мить відбувався смішечком, ніби не дочув або не зрозумів, про кого мова. (А перед тим кидав на неї винуваті й ласкаві погляди: «Ти свій хлоп’яга, я тобі вірю! Не продаси й не видаси»). Проте награна посмішка швидко гасла, ось промайнула тінь тривоги, і Бен уже сердито заковзав на парті: «Зрадниця!»

— Бен це зробив! — докинула Женя. — І капела його! Хай сам розкаже!

— Так-так-так... — промовив директор, і його слова пролунали у напруженій тиші класу, як удари маятника.

Дід Андрон ошелешено глипав то на Бена, то на Петра Максимовича і, як риба на піску, хапав пересохлим ротом повітря. «Мати-богородиця! — защеміло йому під серцем. — Валідол! Забув дома валідол!..»