Розділ «ТУМАН, «ГОНКОНГ» І ТУЇ, ЩО ГАНЯЛИСЯ ОДНА ЗА ОДНОЮ»

— Диви! Босячня, хулігани! Що вони витворяють!

А над ровом сюди й туди сновигали туї. Наче покоманді «замри!» вони зупинялись на бігу, але жодне деревце не стояло рівно, а похитувалось, нагиналося, зачіпалось гілками, а деякі боком лежали в калюжах. За одним деревцем — з обдертою корою — мелькнула Бенова спина; Бен поправляв на собі чорний пілотський шолом, біг, прикривався туєю і азартно вигукував: «Шукай! Лови мене, мазило! Я тут!» Ще якісь голови, якісь спини виглядали з густого зеленого віниччя; промелькнув червоний Кадушин шарф, Вадька стрибнув убік — і всі туйки зірвалися з місця, їх наче підхопили невидимки й перенесли далі, в туман. Земля тут була витовчена підошвами до третього болота.

— Що ж це ви наробили, босяки! — задихаючись од бігу й злості, закричала Женя. — Та я зараз!.. Я покличу міліцію!

Туї, які метушилися, раптом завмерли. І той, присадкуватий, що чалапав за ними, став і отетеріло розвів руки. Він не був з пов’язкою на очах, як гадала Женя, а в чорних захисних окулярах, які щільно прилягали до обличчя: зараз, у туман, йому була непроглядна ніч за тими сліпецькими скельцями. Мабуть, він бачив перед собою лише якісь темні опудала...

Для Жені все стало зрозуміле: Бенова армія грала в шпигунів, а молоденькі деревця їм потрібні були для маскування...

— Що ж ви тут наробили! — погрозливо закричала Цибулько, хоч голос у неї бринів од розпачу й сліз. Чого-чого, а такого від Бена Женя не сподівалася!

Туйки уклякли над ровом; вороже, з острахом поглядали на цих двох, що обірвали їм гру; між деревцями пробіг притишений гомін. Ще якась мить — і туї, мабуть, колючим строєм посунули б на Женю й Мотю. Але тут зненацька просюрчав свисток, просюрчав так рішуче й вимогливо, як він умів це робити тільки в руках молодшого сержанта міліції Євгена Рябошапки. (А то, виявляється, Зайчик згадав про батьків подарунок — судейський свисток і з переляку подув у нього щосили).

— Братва, мільтони! — галаснув Кадуха, і настрахана армія, що стояла за туями, дружно сипонула в кущі, у глибокий рівчак, тільки затріщало й зашелестіло під ногами.

— Ах ви ж лобуряки! — гукала їм услід Цибулько. — Ось я дома батькам розкажу!

Тут її увагу привернуло інше: деревця, які тільки що стояли над ровом, раптом попадали. Женя й Зайчик кинулись до них. І оторопіли: плантація туй була знищена вщент. «Диви! А ось!.. І тут! Ну як же так можна?» — ходила й ойкала Женя. їй наче в душі щось перем'яли й перетовкли — у босячні, як зрозуміла дівчина, не було ножів, і Кадушині дружки виламували деревця руками, викручували їх живосилом. Деякі туї були міцні — їх тільки скалічили, обчухрали гілки та хвою і затоптали. А вирвані, з якими гралися, тепер лежали мертво, валялись розкидані, наче люди, котрих побило в автокатастрофі.

У Моті скривилось посиніле обличчя, затремтіли губи, він був готовий от-от заплакати.

— Ну, справжні варвари! Як же так? Як можна? — з болем примовляла Женя, схиляючись над кожним дере? вом — Це Кадуха! Це його виховання! «Пузом к зємлє!...» І бач — повзають перед ним!

З гіркою образою, з жалем відчула Женя: Бен, її генерал, дворовий полководець, все далі й далі відходить од неї, і малих тепер грубо відштовхує, і жарти, насмішки його стали недобрі... «То Кадуха, то він під’юджує!» — стисла холодні долоні Женя.

— О, а де ж моя туйка! — озирнулась вона насторожено.

Згадала: тоді, навесні, вони з батьком прийшли на суботник і теж посадили туйку — чи не найменшу — над яром, струнку й охайну, як лелечку. Посадили отам — на самому краю плантації. З тривогою глянула туди: нема деревця! Стирчав із землі тільки розчахнутий оцупок кореня з білими покрученими волокнами.

— Бен! — вимовила глухо Женя, щось раптом їй стисло горло. — Як ти міг? Я мовчала... Я думала — хай! Минеться! А ти?.. Ні, не подарую цього! До директора піду!

— Я ж казав! Я ж казав! — жалібно зашморгав Мотя. — Казав, що в Бена апендицит у голові!

А тим часом хлопці оговтались. Вадька Кадуха, як найбільш досвідчений у справах «тікай-доганяй», помітив, що ніякої міліції нема, що стоять на горбу два «шкети» з їхнього двору і що, виходить, армія злякалась куща. І ось у рові затріщало, захитались гілки, заляпані болотом герої почали оточувати Женю й Зайчика. Мотя вчепився дівчині за руку й принишк, до сліз роздираючи сполохані очі.

А з рову посвист і хлоп’ячі вигуки:

— Ей, Жабуліно! Ти чого притяглась? Підглядати? Доносити?