Розділ «ВОГНЯНЕ БУГАЛО, АБО ПРО ТЕ, ЯК НАРОДИВСЯ СИНЬКО»

— Просто. Поки я малий, я Синько. А як виросту, то стану великий-великий і рудий, як справжній чхорт. Отоді я буду Синюха та ще й Рудобровий. Ясно?

Не дуже воно стало ясно, але й розпитувати більше не хотілося, бо знову надметься... А Синько, солодко помружившись од лоскоту, розплющив очі й далі повів свою розповідь.

— Так от. Народився я з діда, а пам’ятаю свого прадіда, і свою прабабу, і навіть пра-пра-прадіда, і пра-пра-прабабу. І часто буває так: я не знаю, де кінчаються мої діди і де починаюсь уже я.

Синько прихилився до Жені й зашепелявив їй на вухо:

— Дивись, це найсекретніший секрет!.. Я вже відчуваю, що й у мені сидить маленький чгортик, як насінинка сидить! Навіть більше — і онук сидить, і онук мого онука; і вони лоскочуть мене, бешкетують, дражнять, називають мене дідом і часто підставляють мені ніжку, щоб я упав, а вони, чортенята, щоб повеселилися...

— Ну й брехунець! — не стрималась Женя й ляснула себе по коліні. — Такого намолов, що й купи не держиться!

Раптом вона спохватилась, погойдала Синька й швидко промовила:

— Ні, ні! Я тобі вірю.

Синько крутнувся у неї на руках, задер мордочку й витріщив зелені-зелені, як сигнал «проходьте», очі.

— Ось ще один секрет, — таємниче зашепелявив. — Коли потухає стовп, то він потухає не зовсім, а в одному куточку зберігає маленьку жаринку. Її теж називають бугало. Ось цю жарину дід передає батькові, батько синові, а син онукові. Ми ховаємо своє бугало в лісі, в старих корчах, у найтаємнішому місці. Бо в тій жарині (тільки ж гляди — це секрет!)...

— Ну гаразд, гаразд, хай буде секрет!

— Бо в тій жарині — вся наша сила, наша душа і хитрість. І кожен порядний Синько страшно стереже своє бугало й переховує де тільки може. Ти, мабуть, чула побрехеньки, що в темному лісі, вночі, блукають вогні. Ви їх називаєте світлячками. І ніби ті вогні заманюють людей у болото. Брехня все те! Скажи: чи було хоч раз таке, щоб у Пущі-Водиці хтось заблудився? Ніколи! Бо то бігають мої брати по лісу і не зманюють людей, а самі, бідолахи, тікають від грибників і туристів, переховують бугало... Колись я покажу мою жаринку, моє дороге бугальце.

— Коли? І де воно?

— О, ти все хочеш знати! Покажу! Я ховав його там же, в Пущі-Водиці. То наше родинне місце. Тепер у лісі бугало не сховаєш, ні! Кожен кущ обламаний. Краще в Києві. І я переніс свій вогник сюди, в місто, й заховав його тут, недалечко. Колись покажу, серйозно!

Синько підставив ріжки, щоб Женя приголубила його, погладила, але в цей час рипнули двері в прихожій. Хтось, батько чи мати, затупотіли у коридорчику. Синько аж підскочив. Його наче вітром змело під ліжко.