Розділ «В КАЗЕМАТАХ ҐПУ»

Злазючи з брички, непомітно слідкую за його поглядом і бачу, що він сумнівається, але на обидва боки.

Завівши мене до камери, дозорець забрав шинелю і замкнув двері.

Далі пішло все по-старому. Притримував свою лінію «хвороби», цокотів зубами від холоду та слухав «маршів», яких вигравали порожні кишки.

За кілька днів справа з їжою трохи покращала, бо священик Добровольський, притримуючись заповіді служення ближньому, випросився у коменданта працювати в кухні замість відісланого до в'язниці брудного й неохайного куховара із бесарабських перебіжчиків. Двері моєї камери були проти дверей кухні. Через маленьку дірочку, яку ще давніше хтось просверлив чимось в куточку «фільонки», що через неї колись тікав отаман Хмара, — бачу, як він «урядує». Отець Іван передусім став приводити до порядку кухню. Засукавши за лікті рукави — вимив чисто підлогу, стіл, вишурував піском, ніколи не миті, відра й котел. При роботі тихенько наспівував церковних пісень і молитов.

Часом було чути, як він «дискутував» з одним чи другим дозорцем на тему чи існує Бог. Коли збитий його доводами з позиції чекіст уживав як останнього арґументу — богохульного матюка — Добровольський лагідно називав його дурнем і міняв тему. Далі переконував він дозорців в тому, що я дійсно хворий і що зо мною треба «спеціяльно поводитися». Засипав їх психіятричними виразами, які, здається, найбільше переконували — бо були незрозумілі. У висліді, всі свої функції щодо моєї камери (за винятком, звичайного ключа) дозорці переклали на нього, з чого я був дуже задоволений.

Роздобувши десь велику черепляну миску, отець Іван частував мене щодня потрійною порцією пшонянки. Зупа при ньому стала не такою осоружною, бо по-перше він вижебрував кожного разу у кладовщика трохи більше соли та олії, а по-друге завів так, щоб стухле пшоно видавалося попереднього дня звечора. Переполоскавши його кілька разів, лишав наніч мокнути, щоби не так смерділо.

Часом він приносив мені щось із «передач». Коли дозорець був занятий виводом в'язнів на двір — Добровольський підносив засовку моєї визірки і шепотів мені «інструкції» та тюрподні новини.

В сусідній, шостій камері, сидів зукраїнізований німець Василь Шмідт, якого пізніше розстріляли. Одного вечора перевели його до 4-ої камери, залишивши шосту порожньою. Вночі ґрати вихідних дверей стукнули і до камери пройшла група людей. Пізнаю голос Ґаліцкого, що тихенько давав якісь вказівки дозорцеві.

Коли чекісти вийшли — за стіною розляглися кроки приведеного. Полковник Дігтярів! Я добре запам'ятав важкий розмірений крок його ходу.

Арештували його з родиною, як я вже згадував, у Гусятині перед переходом кордону. Знайшли при йому сильно компрометуючі матеріяли. До того ще обтяжили його положення своїми зізнаннями два московські артисти, яким він підготовив перехід кордону, що теж були арештовані перед Збручем. Справа його грозила розстрілом. Але одного дня, ще восени, тюрпод був здивований несподіваним звільненням Дігтярева з родиною. Звільнили голосно, з виповненням формальностей на коридорі тюрподу.

Того дня я був на допиті у Ґаліцкого і бачив на його столі пачку фотографічних відбиток із деяких документів. Для мене було ясним, що ті світлини призначені для доручення комусь, хто має поїхати із певним завданням ҐПУ за кордон.

Коли уночі із восьмої камери я почув, що чекісти тихо привели до тюрподу і повели на гору схлипуючих дітей і дружину Дігтярева, то для мене стало ясним, що з тими «світлинами» поїхав за кордон він, знаючи, що жінка й діти будуть знову арештовані (власне всі вони вільними не були, була переведена тільки комедія звільнення), як заложники, що своїм життям відповідатимуть за його поворот до ҐПУ, Від того часу держали їх захованими від усіх в одній із камер нагорі, не випускаючи зовсім на двір.

Дігтярів після того раз вже з'являвся у тюрподі і побувши одну добу у першій камері — знову зник.

Я чомусь думав, що він не буде настільки наївний, щоби не зорієнтуватися в положенні. Я задобре знав ҐПУ, щоби не сумніватися, що воно по використанні розстріляє його. Чи він не повернеться із-за кордону, сказавши там правду, чи добровільно принесе ҐПУ свою голову, — родині нічого вже він не міг допомогти, ҐПУ тільки використовувало його любов до дітей, не збираючися, звичайно, виповнювати своїх обіцянок.

Цікаво було, чи його ще й на цей раз випустять за кордон, чи вже примкнуть. Якщо він за кордоном «відкрив карти» і хтось допомагає йому закручувати голову ҐПУ, — то можуть ще послати. Але довго це тягнутися не буде, бо Ґаліцкій вже «набрався досвіду» в таких справах. Схвилювання і нервові ходи Дігтярева по камері не змовкали до ранку.

Раненько, як дозорець повів котрусь камеру на двір, під мою визірку підійшов з кухні Добровольський. Кажу йому, щоби улучив хвлину і побалакав через визірку з Дігтяревим. Треба йому порадити, щоби рятував принаймні своє життя. Дружину чи засудять, чи ні, а дітей потримають якийсь час і звільнять. З часом зможе якось із-за кордону заопікуватися ними, чи перевезти їх до себе, а від того, що він доїздиться поки й розстріляють, їм користи не буде.

Дігтярів, очевидно, приняв Добровольського за аґента ҐПУ і розмовляти з ним не захотів.

Коло 8 години Арбузов замкнув Добровольського в кухні на колодку і перевірив чи щільно засунені визірки у дверях камер. Припадаю до своєї дірочки у дверях і бачу, як до. шостої камери пройшли Ліплєвскій, Ґаліцкій і якийсь військовий, очевидно представник «развєдупра» (управа військової розвідки). Пробули там майже до обіду. По їх відході прийшов до 6-ої камери Наг, що ніс папір, ручку і чорнило та прибори до креслення. Пізно увечері Дігтярева повели нагору. Почувся ледве чутний плач дитини. Пішов на побачення з родиною. Коло півночі за ним прийшов фельд'єґер. Старий знову поїхав за кордон, щоби… більше вже не повернутися. (Родину його тримали в тюрподі до весни. Коли дружина та менша дівчинка Вітя важко захворіли, — їх звільнили, віддавши під «опіку» аґента ҐПУ, винницького адвоката Ціолковського, та залишили у спокою до 1928 р.

Другого вечора до 6 камери привезли й в'язниці аж одинадцять смертників, які, коли їх стали забирати до ґаражу, підняли страшний галас і боротьбу. Було чутно, як чекісти, працюючи кольбами рушниць, витягали їх по одному із камери. «Церемонія» розтяглася на добрих півтори години.

Одного вечора до сьомої камери привезли смертницю. Проходячи коло моїх дверей, вона з риданням зверталася до чекістів: