Розділ «В КАЗЕМАТАХ ҐПУ»

«Тюрпод»[5] жив своїм глухим таємничим життям.

Блідих, виснажених в'язнів два рази на день виводили по черзі надвір, на десять хвилин. Рано давали кип'ятку, без цукру, і фунт хліба. На. обід, щодня, рідкий куліш із стухлого пшона, з олією, невеличка мірка на чоловіка.

Увечері — знову кип'яток. Від «обіду» так несло стухлістю, що лише голод змушував його їсти, а на зміну страви надії не було. Ще до арешту я знав, що подільська заготовча контора передала ҐПУ дві тисячі пудів пшона, яке зіпріло на складах і не надавалося ні для армії, ні для експорту. Щодня привозили нових арештованих. Чиє слідство вже було закінчене — відставляли до в'язниці. Після вечірньої перевірки тюрпод завмирав, але що два-три дні, увечері, під ворітьми жалібно-дико завивала знайома сирена авта Ліплєвского,[6] яким возили із тюрми «смертників».

Тоді коло моїх дверей проходила група людей, стукав засув сусідньої камери і після того дві-три години з неї доносилися нервові кроки, плач, голосна молитва, іноді лайка, — залежно від індивідуальности кожного з привезених. В 10–11 годині, знову стукали залізні вихідні двері, гримав засув, у нічній тиші лунало — «Вихаді адін»!… і мої сусіди, по черзі, йшли туди — звідки вже не було повороту. Часто після цього, коли нерви в'язнів були напружені, коди слабіші духом були залякані — їх брали на допити і не один повертався під ранок згорблений, зів'ялий, підписавши все — що вимагав слідчий.

Я для подільських чекістів був задобрим старим знайомим, щоб вони могли сподіватися виграти щось, налякавши вночі револьвером. Натомісць годинами тягнулися «перехресні» допити, підчас яких старалися запевнити мене, що вони «все знають» і лише бажаючи мені добра — радять, щоб я сам до всього признався — тоді… мене звільнять і… все буде добре…

Роблячи «наївну міну» запевняю, що нічого не знаю, потрохи сваримося із слідчими, але… після кожного допиту все ясніше стає в перспективі — безвихідність…

Матеріял, що його мало у своїм розпорядженні ҐПУ, нелегко було би перетворити у формальні докази на якомусь порядному суді. Та справа підлягала «Надзвичайній Сесії», де засяде начальник ҐПУ, його помічник по секретно-оперативній частині, й вони обидва перед тим підпишуть і затвердять акт обвинувачення. Третім буде член суду, із числа тих, які подобаються ҐПУ. Адвоката, захисника — «Надзвичайна Сесія» — не допускає, жадними формальними доказами, вона незв'язана — судить, спираючися на «революційне сумління», і коли додати, що у моїй виновності ҐПУ було переконане і по деяких причинах сильно обізлене, — то смертний вирок був запевнений.

Йшов уже третій місяць слідства, а мене, не дивлячись на переповнення тюрподу, держали в одиночці. Допитами турбували мало — йшло збирання матеріялів і розшукування «спільників», в різних місцях, аґентурами ҐПУ. Мозок був занятий фантастичними плянами утечі, та здійснення їх — було річчю виключеною. Стояло питання: чи будуть держати до суду з ҐПУ — чи по скінченні слідства відставлять до в'язниці. Там інші умовини, хтось може допомогти, — легше зорганізувати втечу…

Зауважую, що коли камери по черзі виводять надвір, то як має проходити 6 камера — із дозорцем іде лише один чоловік. Когось ще держать в одиночці. «Віка» в моїх дверях щільно закриваються, та одного дня дозорець не засунув засувки до кінця. Витягнутим із мітли патичком підважую її ще трішки і коли зайшла 5 камера — припадаю оком до щілинки.

Коло дверей проходить високий чоловік, в зимовій шапці, з спущеними донизу козацькими вусами. Обличчя надзвичайно знайоме, але хто? де бачив?… Із щілинки можна бачити лише на одну мить профіль… Може вдасться побачити надворі.

Відчиняю вікно й починаю оглядати фанерний щит, яким воно було закрите ззовні. В одному місці зауважую маленьку щілину, заліплену знадвору глиною. Просуваю крізь ґрати руку з патичком і обережно виштовхую глину. Видно клаптик подвір'я, на якому стоїть вартовий з рушницею на поготівлі та дозорець із витягнутим револьвером. В'язня не видно, але по напрямку їх поглядів, здогадуюся, де він. Нарешті дозорець махнув рукою: «Захаді»!

Через видну мені часть подвір'я переходить із заложеними назад руками, з високо піднятою головою цікава для мене постать. Вдивляюся в обличчя: Отаман Хмара! — Семен Харченко…

Про арешт його в Кам'янці Под. я чув ще весною, але думав, що він відставлений до Харкова. Добре було би зв'язатись з ним… Він, звичайно, не має другої перспективи, окрім розстрілу, або втечі, — може у майбутньому припадково придамося один одному… Якби попасти до однієї камери, або хоч в сусідні… Хмара — силач, призвичаєний до небезпеки… Знову зароїлися в голові пляни втечі…

Мити підлогу і «парашу» я катеґорично відмовився ще спочатку і дозорець Арбузов, кацапчук з неприємним монгольського типу обличчям, один із виконуючих обов'язки катів, посердився — посердився, тай став присилати для цього в'язня — молодого селянського хлопця. Хлопчина був затурканий, несміливий, і слухаючи наказу Арбузова, не відзивався до мене, коли я пробував заговорити. Днів за три до того його відіслали до в'язниці, а намісто нього став приходити якийсь середніх літ чоловік, одягнений у подрані штани, в яких однієї ногавиці бракувало по коліна, та у подерту стареньку блюзку на голе тіло. Його виснажене, заросле і брудне обличчя виглядало інтеліґентно. Певно, він прибирає і Хмарину камеру… Треба при нагоді розмовитися. Підлога милася у середу та в неділю. Завтра прийде. На другий день дозорець пустив його до моєї камери з відром, щіткою і шматою:

— Ти, Ян, сьогодні добре вишуруй підлогу, може начальник зайде… — Замкнувши камеру на ключ, пішов виводити надвір в'язнів.

Ян налив на підлогу води і став старанно терти просяною щіткою. Лежачи на тапчані — приглядаюся до його обличчя; блідо-жовте, очі глибоко запали, губи безкровні… З-під розхристаної блюзки видно запалий живіт і випняті з-під шкіри ребра.

Потерши деякий час, він раптово випустив щітку, руки підігнулися і поковзнувшись він вдарився лицем до мокрої підлоги. Схоплююся з тапчана, підводжу і садовлю його коло себе.

— Голова трішки закрутилася, — винувато говорить він нечистою російською мовою. Деякий час сидить, непорушно уп'явшися шкляним поглядом у покинуту на підлозі щітку, потім зауважує кров, що бігла із розбитого носа, витирає її рукавом блюзки і повернувшися якось дивно дивиться мені в очі.

— Слухайте, дайте мені добре по морді, з обидвох боків, я вас прошу…

— За що, Ян?