Розділ «У ВОРОЖОМУ ТАБОРІ (ТЕРПІННЯ)»

— Так. Ви… Ви…

Якесь слово застрягло учительці в горлі і вона не могла його вимовити. Беру її за руку.

— Хочете, я відгадаю те слово, яке ви не можете вимовити. Ви хочете запитати мене чи я «самостійник»? Вона одверто усміхнулася.

— Ні. Не вгадали. Я не могла вимовити «петлюрівець»…

— Вам треба змінити дещо систему. Я вам дам деякі вказівки. А то так, як би хто приїхав до вас «чужий» — можете «всипатися». І взагалі треба бути обережнішою. Ви, оце зараз, так щиро відразу відповіли мені. А звідки ви знаєте, що я не тайний чекіст і не розіграв з вами «комедії»?

— Мені серце сказало…

Кладу їй руку на голову.

— Серцеві, дитино, не потурай. Воно може обдурити і на Соловки завести. В цей мент сталася страшна дурниця. Учителька схопила з своєї голови мою руку, притиснула її палко до уст — потім до грудей.

— Боже! Як би ви знали, як це важко!… Третій рік!… Коли це скінчиться?! Коли я вже прощався — учителька соромливо затримала мене за рукав.

— Товариш інспектор! Натисніть у волісполкомі, щоб мені платню видали. Мені ж за два місяці вже належиться — шість пудів жита і вісім пудів ячменю. Най хоч половину дадуть. Направду я не маю що їсти. Позичаю у селян хліб та картоплю. Я б собі з дому привезла, якби ближче…

Населення пограничних повітів Поділля різко відрізнялося від населення Київщини або Полтавщини, та навіть і від глибших повітів того самого Поділля, де національна свідомість селянства стояла незміримо вище. Найважчі часи здирання «развйорсток» ці повіти перебули або в прифронтовій полосі, або в запіллі українського фронту. Повстань тут майже не було, як не лічити кількох активніших сіл, що «повставали» при відвороті кожної армії, не виключаючи і української, щоб… відбити собі кілька возів цукру та соли. В «ідейному» відношенні кожне село виглядало приблизно так: десять-п'ятнадцять більш-менш свідомих українців, п'ятнадцять-двадцять «большевиків», решта — ні те, ні се: «моя хата скраю — не чіпай мене». Всі мобілізовані до української армії, ще з-перед останнього її відступу, були вдома, а до червоної армії большевики цього року вперше брали два річники, як і вперше почали організовано лазити по коморах за хлібом на «продовольчий» та «цілевий» податки. Верховодили у селах, звичайно, ті доморослі «большевики» — елемент зденаціоналізований царською армією, власне, що набрався в ній зовнішніх «прикмет» пануючої нації, та здеморалізований революцією. Як це не дивно, вербувалися вони переважно із заможнішої верстви селянства. Бідніший селянин записувався до «комнезаму», щоб давати менше, або не давати зовсім продподатку, але від якоїсь політичної активности — ховався хоч би і за жінку. Значний відсоток населення, а в поодиноких селах — переважна більшість — були поляки. Таке село відзначалося тим, що скільки було у ньому поляків — всі були свідомими поляками. Це була заслуга виключно польських католицьких ксьондзів. У той час, як православні священики, здебільш «малороси», налякані арештами і погрозами, відхрещувалися від всякого впливу на селян та шкільну дітвору, а зрештою» в національному напрямку і не могли нічого дати, — у селах, де була польська школа, діти виховувалися у скрайньо національному дусі. Цього не можна було робити в школі, тим більше, що до польських шкіл партком сам присилав учителів-комуністів, але це робилося на потайних годинах релігії у приватних мешканнях, робилося у релігійнних дитячих організаціях при костелі, незважаючи на те, що учителі всіма засобами, включно до інтервенції ҐПУ — боролися з цим. Коли поляк ішов, хоч би із чисто «практичних» мотивів, до комнезаму чи комсомолу — ксьондз прилюдно виганяв його у неділю із костела, а до того, щоб записавшись до комсомолу, не йти, як наказував статут, до церкви — подільський поляк тоді ще «не доріс». У селян з польським населенням безбожництва тоді ще не було й сліду, в той час як у православних парафіях всі місцеві большевики — починали свою кар'єру від боротьби з попом і церквою. Особисті податки, які «дорізували без ножа» православного священика — ксьондз виповняв сміючись, їх збирали для нього парафіяни протягом однієї години. Ворожа до большевизму політична активність ксьондзів, окрім тієї простої причини, що всі вони були глибокими патріотами своєї нації, пояснювалася ще й тим, що ксьондз не мав на своїй шиї безпорадних попаді і попенят. Він рідко коли тримався хати, роз'їжджаючи увесь час по селах своєї парафії. Особливо, коли справа хилилася вже до арешту. Тоді найти ксьондза «чужому» чоловікові — справа була нелегка. Були випадки, коли ҐПУ, довідавшись, що ксьондза нема вдома, несподівано приїжджало у неділю до костела, щоб арештувати його після служби Божої. Та… несподівано виявлялося, що службу править ксьондз з другої парафії, а місцевий править сьогодні десь у третій. Коли ж ҐПУ приїжджало другий раз, то ксьондз, переконавшись «чим пахне» — у цей час був уже в Тернополі або Львові. На його місце прибував інший, який продовжував його роботу. Арештований ксьондз мав безпереривну матеріяльну підтримку від парафіян і у тюрмі, і на Соловках, аж поки його не вимінювали за півдесятка комуністів до Польщі.

Найвищою «владою» був у волості офіційно голова волісполкома, та фактично нею був керівник волостної партійної організації: «секретар вол'ячейкі». Таким секретарем був у нас латиш Лярзак. Хлопець був він досить порядний, сильно поважав український самогон та українських молодиць, був захоплений, що у всіх школах діти гарно співають «Інтернаціонал» по-українськи та знають, що таваріщ Троцкій — «ето вождь нєпабєдімой красной армії». Жили ми всі з ним досить дружньо. Заїжджав до нашого графського палацу. Галюсю попросив, щоб переписала йому українські слова «Інтернаціоналу» російським правописом і почав від цього «українізуватися», а дружині завідуючого подарував навіть до її «менажерії» зареквірованого десь у попа (на закуску…) індика. Натискав за мене у волісполкомі, щоб учителькам в час давали запрацьоване збіжжя і, як культурний кавалєр, часом навіть завозив їм на своїй бричці мішки з платнею. З селянками, які мали нещастя йому сподобатися, він поводився дещо інакше, але в товаристві учительок, навіть п'яний, любив говорити: «Ви не думайте, что Лярзак какой-нібудь хам! Я із Латвії, а Латвія — ето западная Європа — не то, что ваша Хахляндія!». «Працювалося» при ньому легко.

Та одного доброго дня замість нього з'явився у волості новий секретар партячейки: товариш Дацишин, галичанин, друг і приятель тодішнього голови подільського губісполкома — товариша Порайка. Наслідки зміни далися відчути дуже скоро. Товариш Дацишин був чоловік аж дуже інтеліґентний, розмовляв виключно по-українськи, голос мав ласкавий, улесливий, під час розмови завжди потирав руки і з ввічливою доброзичливою міною нахилявся до співбесідника. У селах завів собі потайних донощиків, став цікавитися минулим учителів та учительок, про що вони розмовляють з дітьми і селянами, чи бувають у священиків, і т. д. Наказав, щоб учительський персонал приймав активну участь в «політичній роботі»: ходив разом з міліціонерами шукати захованого селянами хліба, входив у «комісії» по викиданню родин священиків із парохіяльних будинків і організації в них «сельбудів» та «червоних кутків». Позабирав у драматичних гуртках п'єси старих українських авторів і на їх місце привіз із повіту иовоспечені большевицькі аґітки українською мовою. Волость при ньому почала приймати правдиве совітське обличчя.

Я сидів у своїй кімнаті і переглядав прислані із повіту розпорядження про ліквідацію неписьменности серед дорослого населення.

На коридорі почувся голос шкільного сторожа, що показував комусь дорогу до «товариша інспектора». Двері без попередження відчинилися і на порозі стала кремезна постать у шинелі і кашкеті з зеленим верхом та червоною зорею. Переступивши поріг, гість поклав на стілець набиту течку і простягнув мені широку руку.

— Здравствуй, таваріщ інспєктор! Я упалнамочений ҐПУ і уєзднаго воєннаго савєщанія — Єрофєєв. Імєю к тєбє малєнькоє дєло… — заговорив він самарською московщиною.

Серце тривожно тьохнуло. Волілобися не мати ні малих, ні великих справ з такими високодостойними гостями… Не здіймаючи шапки Єрофєєв сів коло мене.

— Справа ось у чому, товариш інспектор. — Я їжджу по повіті й призначаю «атвєтчіков» із куркульських та контрреволюційних елементів у селах. Даш мені папірець до своїх учителів, щоби, в разі потреби, вони секретарювали на зібраннях, які я буду робити. Це, знаєш, для мене зручніше. Все-таки учителі переважно народ свій, совітський, а писарці по сільрадах — то все куркульські попихачі.

Від серця мені відлягло. Окрім всього, справа запроваджування в нашій місцевості «інстітуту атвєтчіков», який в інших місцевостях України вже був запроваджений — була для мене не абияк цікавою.

— Добре товариш Єрофєєв? Дам тобі папірець до учителів, а навіть сам тобі можу допомогти у своїй волості. Ти що — маєш свої коні, чи на селянських?