Розділ «У ВОРОЖОМУ ТАБОРІ (ТЕРПІННЯ)»

— Заспокійтесь. Щось зробимо.

— Може, той… — зашепотів дядько — я приніс… ось тут… батьківські ще… сто рублів золота… Може б якось товаришу упопномоченому…

Я хвилину думав. Чим я ризикую?! З підлитим Єрофєєвом — це завжди можна обернути в жарт.

— Давайте сюди п'ятдесят рублів і зачекайте.

Товариш уполномочений заїдав якраз синьою цибулиною шклянку самогону. Підходжу до нього й показую на долоні п'ять золотих десяток.

— Єрофєєв! Ти такі «ґудзики» любиш?

— Диви! Де ти їх узяв?

Пересипаю червінці на його долоню.

— Де не взяв! А хочеш їх сховати до кишені?

Єрофєєв дивиться на мене запитливо.

Виймаю з теки сьогоднішній протокол і відшукавши потрібне мені прізвище — перечеркую його червоним олівцем.

Єрофеєв хвилину поглядає то на мене, то на протокол і заливається голосним реготом.

— Так це той дурень дав, щоб його виключити? Ха-ха-ха-ха! Потім ховає до кишені золото й, взявши від мене олівець, старанно замазує прізвище.

— Слухай, Єрофєєв! Але як ти думаєш — яку б ми причину його звільнення видумали, щоб останні одинадцять не «запротестували».

— Тмм… Кажеш — останні одинадцять?… А як ти думаєш — чи в тих — останніх — теж такі «ґудзички» є?

— Думаю, пю мають, а хто не має — то позичить, продасть усе, з-під землі дістане…

— Той певно чекає? Так ти скажи йому от що… Нехай він збере в усіх по п'ять таких «ґудзиків» і принесе мені завтра. Ми тоді складемо акт, що село благонадійне й визначати тут «відповідальних» — немає зовсім потреби. Це моє право. Та скажи — щоб ніхто із них навіть жінці не казав, бо як довідається ҐПУ — то лише за те, що вони золото мали й державі не здали — розстріляють їх без жеребків.

Коли я повернувся із сіней — Єрофєєв усміхнувся.

— От, ти, товариш Горський, дивишся і думаєш: ну й падлюка цей Єрофєєв! Продає совєтскую аласть… А я тобі кажу — роблю це з чистим сумлінням комуніста й чекіста. Минулого року я на Київщині коло Черкас «відповідальних» призначав… Так там за ваґон «ґудзиків» — не звільнив би нікого. Бо там скільки ми не стріляли їх, а й досі ще нас стріляють. А тут — у цих селах — так потрібні «відповідальні» — як тобі вухо на носі. Кого треба — «опертройка» і так постріляє, незалежно, чи він буде у «відповідальних», чи ні. І бачиш, як то все добре повертається: і дядьки будуть спокійно спати, й Єрофєєв користь буде мати…

Він витягнув з кишені і бренькнув золотими монетами.