Розділ «У ВОРОЖОМУ ТАБОРІ (ТЕРПІННЯ)»

— Маєш гарного чубика. Як тебе зовуть? Дівчинка дивиться трошки здивовано.

— Я — Женя, а це мій товариш Андрійчик.

— Що це за річка?

— Це-е? Та це ж Лебедь!

— Ле-е-б-е-дь?!

— Ну так, Лебедь. Сюди ж приплили Дніпром три брати: Кий, Щек і Хорив. А у них була сестра Лебедь. Вони ж заложили Київ! Хіба ви цього не знаєте?!

Роблю нарочито здивовану міну.

— Перший раз чую!

Дівчинка потискає плечима.

— Боже! То що ж ви знаєте? Може ви й не знаєте, що Київ — це столиця України?

— Е — ні. Це то я вже знаю…

— А знаєте, — тупає хлопчина ногою до горбочка, — що отут закопані сім українських козаків, яких убили красноґвардійці?

Дивлюсь на зложений із квіток хрест і серце стискається мені болюче і радісно.

У губернському відділі народньої освіти веснянкуватий жидок уважно переглядає заповнену мною довжезну анкету. Перепитує ще раз, що я робив до 1917 року, до 19-го, до 22-го, яке моє соціяльне походження, відношення до большевицької революції, до комуністичної партії, і т. д. Даю ширші «пояснення», які його надзвичайно задовольняють.

Зробивши на анкеті помітки і пришпиливши до неї подані мною документи, «товаріщ» зробив «соломонівську» міну.

— Добре… Так-так, товаріщ… У зв'язку з цією українізацією мусимо приймати на роботу багато українців… Але ж мусимо і уважати, щоб контрреволюції петлюрівської не напхалося…

«Свій чоловік» переглянув у кабінеті виданий мені документ, що я принятий на службу і зкермовуюся до одного із повітових відділів освіти, для призначення на посаду волостного шкільного інспектора. Відмітивши собі щось у блокноті — видер чистий листок і написав на ньому назву вулиці й число будинку.

— Запам'ятайте і порвіть. Зайдете увечері і спитаєте за Сонею Барабаш. То наша дівчина. Це, знаєте, зручніше. Коли мужчина заходить до мужчини — це може бути підозрілим. А до дівчат — чекісти теж ходять — не про політику говорити. Поговоримо трохи, дам вам деякі інструкції.

Кімнатка у Соні чистенька, бідно, але із смаком уряджена. Над ліжком Шевченко. На столику невеликий портрет Лєніна у вінку із засушених квітів.

«Свій чоловік» називав Соню — «сонечком». Пояснив мені, що у вінницькому гуртку — це її конспіративне «прізвище». Назва ця до неї якнайкраще підходила. Вся вона була тепленька, ласкава — як весіннє сонце. Працювала сестрою милосердя у міському шпиталі. Це теж було їй до лиця. Але для мене було страшно незрозумілим, що ця велика дитина могла робити в боротьбі, між людьми, які гралися у «жмурки» із смертю.