Розділ «У ВОРОЖОМУ ТАБОРІ (ТЕРПІННЯ)»

— Та я мав спочатку верхового коня і півчоти «червонців» для охорони. А потім роздивився, села тут спокійні, бандитизму нема — пощо, думаю, буду людей тягати за собою?! Відіслав червоноармійців до штабу і тепер виганяю собі кожний раз селянську підводу.

— Я якраз вибираюся на інспекцію шкіл… Майже тридцять сіл можна об'їхати на моїй бричці. В кожному селі я і свої справи залагоджу і, як схочеш, то й тобі можу посекретарювати на зборах. Наших куркулів давно пора трохи налякати, а то розібрали собі занадто…

— Ну, дивись! Нащо краще! Добре, що я до тебе зайшов. У тебе, товариш інспектор, жерти нема чого?

— Зараз, буде. Роздягайся.

Посилаю сторожа, щоб дістав десяток яєць, кусень сала, квашених огірків та пляшку самогону. Коли яєшня була вже на столі — витягаю із кишені пляшку.

— Ти, товариш Єрофєєв, як нащот дезінфекції жолудка перед яєшнею? Єрофєєв широко усміхнувся і запустив пальці в кудлату голову.

— Признаю, брат, признаю… Я тебе хотів запитати, чи не можна б достати, та… посоромився. Знаєш, комуністові — не випадає… Ти, що, товариш інспектор, партійний?

— Ні. Позапартійний.

— Ну-та воно, знаєш, бувають і комуністи сволочі, і позапартійні — добрі хлопці — правдиві большевики. Мені дай шклянку або кухлик який… Не люблю для горілки малої посуди… Мені, брат, один лікар казав, що чарочками пити — так це для організму шкідливо…

Коли ми приїжджали до села, Єрофєєв брав у сільраді списки, по яких селяни платили податок за землю. Відзначав червоним олівцем кільканадцять прізвищ, тих, хто мав більше землі. Потім закликав якогось місцевого комуніста або комсомольця і випитував хто із селян, хоч би і бідніших — виказує незадоволення совітською властю. Коли список був готовий, збирався сход і Єрофєєв читав селянам наказ № 2 «Всеукраїнської воєнної наради». Для боротьби з політичним «бандитизмом» та іншими проявами «контрреволюції», в українських селах — установлювався «інстітут атвєтчіков» (відповідальних). Визначені особи відповідають всім своїм майном і життям за «нарушення революційного порядку» або невиконання селом розпоряджень совітського уряду та військової влади. Коли в 'околиці села буде перервана телефонічна чи телеграфічна лінія — буде по жеребку розстріляний один «відповідальний», а все майно його буде сконфісковано. Коли буде перервана поблизу села залізнична лінія — буде розстріляно два.

Коли буде ранений або вбитий один червоноармієць — відповідальні потягнуть жеребки з чотирма смертними нумерами. За кожного дальшого червоноармійця чи представника влади — число підлягаючих розстрілові селян — проґресивно збільшувалося.

Відчитавши наказ, Єрофєєв відчитував готовий вже «протокол» про визначення «атвєтчіков» — відповідальних, вигукуючи їх прізвища. У відповідь з юрби чулися благання визначених, плач жінок і дітей.

Одна копія протоколу залишалася у сільраді — друга клалася до течки Єрофєєва. Із неї я потім непомітно переписував усі прізвища до своєї записної книжки. «По дорозі» знайомився із змістом папірців, що були у течці. Для «начальника»…

Коли ми у якомусь селі ночували — Єрофєєв любив «на сон грядучий» покоштувати, чи добрий у цьому селі самогон гонять. Спали ми звичайно на одному ліжку і як спати ще не хотілося — то розмовляли. Щоб заімпонувати новому приятелеві — чекістові — я «сочиняв» різні фантастичні пляни і методи боротьби з «контрреволюцією». Вони йому майже всі дуже подобалися.

— Знаєш, Горський, ти будеш добрим чекістом! Можеш зробити кар'єру — клянусь честю! Покидай свої школи… У мене в губвідділі ҐПУ — начальство — самі мої приятелі. Я через якийсь час переведуся до губвідділу. Хочеш — улаштую тебе раз-два. Проведемо тебе у партію. Ти мені подобаєшся — слово чести.

Кажу йому, що покинути тепер, серед шкільного року не можна. А там, колись, як він буде вже у Винниці в Губвідділі — приїду до нього — поговоримо…

В хвилину щирості Єрофєєв оповів мені під великим секретом, що в скорому часі, по нашому повіту має виїхати «оперативна трійка» ҐПУ. Тепер же порядки не ті, що були у 1919 чи 1921 році, коли кожна найменша Чека — мала право розстрілювати без суду кого захоче. Тепер повітове ҐПУ у політичних справах лише переводить арешти і початкове слідство. А тоді відсилає в'язня із справою до Губвідділу ҐПУ. Там знову слідство і передають справу прокуророві. Той — не залежному від ҐПУ губернському судові. А той передає ще справу свому слідчому. Словом — довга історія, та ще доказів вини треба, щоб засудити. А по селах ще багато є політичне неблагонадійного елементу. Отож ҐПУ дістало дозвіл вислати по повітах спеціяльні загони з трьома чекістами — «суддями» на чолі кожного, які на місцях, без псування паперу на слідство, — просто вистріляють усіх «підозрілих».

«Похваливши» перед Єрофєєвом «такий мудрий» замір ҐПУ, я подумав собі, що мені треба скоріше побачитися з «начальником».

«Відповідальні» у цьому селі вже були визначені, самогон, за моєю «протекцією» — бо Єрофєєва боялися, — був принесений і ми сіли вечеряти. В цей час господиня викликала мене до кухні й сказала, що хтось хоче зо мною бачитися. Чекає у сінях. У темних сінях застаю знайомого вже давніше місцевого селянина, свідомого українця, син якого пішов з українською армією за кордон. Цього селянина Єрофєєв завів у число «відповідальних». Коли він складав список — я цього не завважив, щоб під якоюсь причиною уговорити його не заносити до списку й уже думав над тим — як справу поправити. Дядько був сильно схвильований.

— Рятуйте якось, товариш інспектор. Та ж у випадку чого — мене першого розстріляють…