Розділ «У ВОРОЖОМУ ТАБОРІ (ТЕРПІННЯ)»

— Хороші штучки, я тобі скажу, хоч і капіталістична видумка. За них — що хочеш! Дочку в рабіна купиш…

Другого ранку був складений акт, що «відповідальних» у цьому селі призначати немає потреби. Єрофєєв дістав ще триста і щось золотих карбованців, бо мимо найщирішої охоти — по п'ятдесят усі дати не змогли. Найбагатіший із усіх звільнених «куркулів» мав сім і півгектара землі й у інших місцевостях України лічився би в катеґорії «незаможників». В наступних селах — «історія» стала повторятись…

Ми сиділи вдвох у хаті голови сільради. Єрофєєв переглядав списки платників податків, а я справу з ремонтом школи, який в час не був зроблений. У двері хтось постукав. Єрофєєв одірвався від списка.

— Давай — давай! Без панських витребеньків!

Двері відчинились і до хати зайшов товариш Дацишин.

— Перепрошую… Пробачте… Я, здається, перешкодив вам у праці… Мені дуже приємно запізнатися з вами, товариш уповноважнений. Я секретар місцевої парторганізації. Я, пробачте, сподівався, що ви, як комуніст, по приїзді до волости — завітаєте до нас… Я приїхав сюди в своїх справах, довідався, що ви тут, і зайшов познайомитись…

Привітавшись з Єрофєєвом — Дацишин тепло простягнув руку мені.

— Моє поважання, товариш інспектор! Я заїжджав до вас, та мені сказали, що ви поїхали по школах. Довідуюся, що ви і свої справи залагоджуєте, і товаришу уповноважненому — допомагаєте. Похвально…

Поговоривши трохи про «куркулів», попів, незаможників, контрреволюційну шовіністичну інтеліґенцію — Дацишин попрощався, попросивши ще раз вибачення за перешкоду.

Єрофєєв іронічно-злісно — подивився йому услід.

— Ох, і св-о-л-о-ч, видно!… Коли ти комуніст — так ти зайди й скажи: Здоров Єрофєєв! Ти що, собачій син — комуніст — приїхав до волости на роботу, а до мене не зголосився! Статуту партії не знаєш?! А то… «Перепрошую… пробачте… мені дуже приємно»… — Знаємо ми таких «хрущів»! Він сьогодні з тобою по чарці вип'є, а завтра на тебе донос у контрольну комісію напише, що ти дискредитуєш компартію і в «дрібно-буржуазне» оточення вростаєш… Ти, товариш Горський, гляди, не проговорись йому за «ґудзики». Це справа пустяшна — а розстріляти мене за неї у два щоти можуть… Дядьків — я знаю. З тих вогнем не випечеш, щоб признався…

— Будь спокійний, товариш Єрофєєв! Зрештою я з ним зовсім не в добрих відношеннях…

Об'їзд волости кінчився. Волость ця була останньою і Єрофєєв від'їжджав до повітового міста. Віз із собою «з гаком» чотири тисячі золотих рублів. Коли прощалися у моїй кімнаті — відлічив і присунув до мене п'ятьсот рублів.

— Ховай, товариш Горський. Чейже й тобі придадуться…

Відмовлятися — виглядало би, що я хочу мати перед «савєтской властю» чистіше сумління, як комуніст-чекіст Єрофеев… Занесу їх до «начальника» — придадуться…

Єрофєєв дав мені свою міську адресу.

— Як будеш у місті — заходь. Переночувати можеш, як щось до ҐПУ треба тобі буде — з приємністю для тебе зроблю. Та гляди — за «ґудзики» — нікому нічичирк!…

Перевівши організацію гуртка «ліквідації неписьменности» в селі поблизу границі — залишаю там свого візника з бричкою і кажу, що до сусідніх сіл перейдуся полями з дубельтівкою. Певно, заночую десь і повернуся завтра ввечері або післязавтра рано.

Від півночі до ранку я розмовляв з «начальником». Другого вечора, пізненько вже, відразу по переході кордону, заходжу до хати, де залишив візника й застаю там товариша Дацишина.

— Моє поважання, товариш інспектор! А я вас по усіх селах кругом шукав і не міг знайти. Де ви були?