Розділ «У ВОРОЖОМУ ТАБОРІ (ТЕРПІННЯ)»

Любця клалася спати і молилася Богу.

— Боженьку! Пошли здоровля таткові, мамці і щастя Україні…

Україна… Чому це слово таке болюче!.. Чому воно ще більш болюче вимовлене дитячими устами!.. Воно вдарило мені в груди і потягло, образ за образом: знущання, зради, зневаги, що їх переживає народ мій. Кров з тих образів заляпала в моїм мозку пекучі слова листа. Коли крики болю із тих образів змішалися з моїм болем — на душі стало камінно-легко.

Я підійшов до ліжка, нахилився над Любцею і поцілував її в чоло.

— Дякую, Любцю…

Вона розкрила повільно очі, всміхнулася крізь сон до мене і знову зажмурилася.

Я сів коло «начальника», поклав на стіл двадцять дев'ять папірців по сто долярів і сидів мовчки. Він теж мовчав, лише дві зморшки на чолі стали чорно-глибокими. Через якийсь час він поклав мені руку на плече.

— Двадцять два роки тому — я любив так само, як ти, і заробив двадцять літ каторги. Вона увесь час писала до мене листи. Якби ти, друже, читав ті листи! Вони напоювали мене силою. Через три роки я утік із Сибіру і заїхав за нею, щоб забрати за кордон. Довідався, що вона вже два роки як вийшла заміж. Писала до мене ті листи, щоб… мені легше було. Закордон я вже не еміґрував. Залишився, став особою з чужим прізвищем і псував кров московській поліції. Це було для мене «ліком». Найтяжче було мені погодитися із тим, що вона потім не була щасливою…

«Начальник» знову замовк на якийсь час. Потім сховав гроші, витягнув списки і вичеркнувши моє прізвище із описка Б. — вписав його до списка Д.

— На тій роботі будеш смерть мати забезпечену на 90 %. Та коли зарання погодишся на всі сто і будеш до неї спокійно усміхатися — то ручу, що нічого тобі не станеться. Через двадцять років будеш все згадувати — як я тепер згадую.

Після півночі я кинув у кут новеньке «европейське» убрання і одягнув свої мисливські чоботи, смушову шапку, шкіряну куртку на футрі. До місця, де звичайно переходив кордон, треба було йти кілометрів із вісім. Там були комиші на річці і лози на большевицькому березі. Пекучий вітер із морозом сік у очі сухим снігом. Кілометрів через три дійшов до місця, де на кордоні був застрілений № 8. Плюнувши в лице в'їдливому вітрові, відвожу безпечники у обох револьверів, відгинаю дротики коло ґранати і звертаю удолину до голого чистого льоду. Большевицької сторожі, чи на своє, чи на її щастя, — не зустрів. За річкою виходжу нагору і убік вдарив вже большевицький вітер.

Місяці збігали. Я «приятелював» із Ґаліцкім — був з ним на «ти». Часом ми подовгу розмовляли з ним у його кабінеті. Підчас тих розмов він виймав із шафи і переглядав аґентурні справи у сірих та зелених обгортках. Кожний листок у кожній справі — то був щабель драбини, по якій повільно лізла смерть до того, чиє прізвище було написане на обгортці. Ломати під ногами смерті щаблі, перевертати ту «драбину» догори ногами — було одним із наших завдань. Зате — ми платили: № 7 та симпатичний, здібний хлопець із другої трійки — вже були розстріляні. Кожний із них — вмер сам, не видавши товаришів.

Обличчя України у 1924 році, в порівнанні з минулими роками — змінилося до невпізнання. Знищені під час «воєнного комунізму» приватна торгівля і промисел — розвивалися велетенськими кроками. Переводилася масова українізація установ та шкіл. У своїй сільськогосподарчій політиці большевики покинули методи «розкуркулювання» та «развйорсток», а на їх місце кинули гасло: кожний селянин при совітській власті має стати багатим. Розділена між селянами земля — була закріплена за ними на 9 років. Замість податків натурою — був заведений сільськогосподарчий грошовий податок, що не був тяжким, бо селянин вигідно продавав свої вироби на приватному ринку. На місце безвартісних мільярдів і мільйонів — прийшов сталий червонець. Царська золота десятка продавалася і купувалася вже на чорній біржі за 9–9,50 — совітських паперових карбованців. Доляр — за 1 карб. 50–60 копійок.

Людини в доброму убранні і з чистими руками не називали вже «буржуйом». Із зміною життьових обставин, поважна частина української інтеліґенції — цілком щиро почала погоджуватися з московським большевизмом; мовляв: їсти і одягнутися можна, по-українськи говорити не забороняють, — якого ще нам лиха треба?!

Приїзд Михайла Грушевського із-за кордону, його реферати, статті Юрка Тютюнника у московських та харківських газетах — збивали з пантелику найсвідоміших. Українська держава з червоним прапором замість жовто-блакитного — багатьом видавалася вже чимсь реальним. Галичани, переважно молодь, перебігали до «радянської України» цілими юрбами. Вже у травні, цифра перебіжчиків із Галичини в реєстратурі подільського ҐПУ — перескочила за тридцять тисяч. Деякі галицькі газети, що їх я час до часу переглядав у Ґаліцкого — були в телячому захопленні радянською Україною та її національно-культурними досягненнями. Випадково попало мені в руки число «Діла», перечитане перед тим начальником контррозвідки. Було там повідомлення про самогубство якогось професора на Україні. У залишеній ним записці, як причина його смерти, подавалися радянські політичні відносини. Подавши то «з денникарських обов'язків», хтось із редакторів застерігся від «тенденційних коментарів», бо… «вправді» йому відомі деякі неґативні сторони «української радянської влади», але… відомі також численні позитивні її сторони: національна культура… шкільництво… і т. д. Відчувалося, що як би автор не оглядався на польського цензора — то написав би щось більше. Ґаліцкій обчеркнув ту статтю червоним олівцем і на марґінесі газети надписав для свого секретаря: «сд. вым. в пап. дост. н. проп. за гр.», що мало значити: «зробити виборку до течки «досягнення нашої пропаґанди за кордоном».

Та згадане мною — це лише одна сторона медалі. У квітні 1924 року, права ҐПУ, обрізані 1922 року — були знову поширені. Справи української «контрреволюції» були вийняті з-під компетенції губсудів та їх слідчих і передані цілком ҐПУ. Воно само вже переводило в них слідство, само й судило у надзвичайних сесіях. Тюрми і арешти при ПГУ — були переповнені людьми, що бодай колись мали зв'язок з боротьбою за незалежну Україну. Майже щовечора відбувалися крадькома розстріли засуджених. ҐПУ через своїх аґентів пильно стежило за кождим українцем на державній чи кооперативній посаді.

Не належить до великої приємности, коли тобі, під час «дружньої» розмови — скрутять назад руки, оглянуть кишені й освідчать, що ти вже арештований. «Приємність» подвоюється, коли, зачувши запах смерти — мусиш удавати, що дивишся на те, що сталося, як на помилку або жарт.

У вікно залітали шуми літніх сумерок. Ґаліцкій сидів напроти мене через стіл. Коло нього лежав мій новенький «мавзер» 7,65 з витягнутою магазинкою.

— Ну — товариш Горський — твоя карта побита. Через тебе ми дещо втратили… Трудно… Втратимо ще й сім копійок на кулю.

Маленька павза.