Розділ «У ВОРОЖОМУ ТАБОРІ (ТЕРПІННЯ)»

Через вісім днів Вінниця мала урочисті похорони двох фельд'єґрів ҐПУ. З течкою набитою паперами і доларами — пішов через кордон № 2 — тобто «Коля», який перед тим дістав двотижневу відпустку із госстраху «по хворобі»; Я у цей час мусів сидіти у Вінниці та удавати, що є страшно занятий… гуртовою продажею вакси і пасти до черевиків — виробів маленької «непманської» фабрики. Оповідати, як ми «залагодили ту справу» — шкода місця. Такі речі робляться майже завжди однаково, незалежно від того: чи виконавцями є революціонери, чи — «ділінґери».

Зайшов повечеряти до «люксусового» непманського ресторану «Уніон». За одним із столиків сидів Єрофєєв і начальник контррозвідчого відділу ҐПУ — Ґаліцкій. Був це інтеліґентний жид з багатої одеської родини. Мав повне випещене обличчя і очі стальового кольору й виразу. Єрофєєв піднявся із-за стола.

— Здоров, товариш Горський! Я вже давно тебе хотів побачити… Познайомся — це товариш Ґаліцкій. Ми з ним про тебе говорили… Ґаліцкій «делікатно» оглянув мене.

— Ходімте, товариші, до окремого кабінету.

У кабінеті Ґаліцкій сказав подати пляшку коньяку і відповідні закуски.

— Так от що, товариш Горський… Мені про вас Єрофєєв говорив і я постановив притягнути вас до праці у ҐПУ. Не маю на думці дрібного «сексотства»… Я вас возьму на штатну посаду в аґентурному апараті. Будете мати добру платню, на видатки окремо… Як покажете свою роботу — можливо переведу вас до зовнішнього ҐПУ. У вас там була якась справа?..

— Було… Ну та із большевика контрреволюціонера безпідставно зробити хіба не можна. Мене виправдали цілком…

— Ну, знаєте, мені більш усміхалобися, як би ви таки були контрреволюціонером та стали чесним чекістом…

— Я боюсь, товариш Ґаліцкій, що із цього нічого не вийде. Я не маю ніяких зв'язків із контрреволюціонерами. Що я за роботу зможу вам дати! Ви мене якийсь час потримаєте і викинете.

— Зв'язки я вам сам дам. Від вас буде залежати тільки відповідно розпрацювати те, що вам буде доручено. Але… я бачу, що ви не маєте охоти… Скажу вам просто. Коли я вже постановив собі притягнути вас до роботи — нема над чим дискутувати. Вас суд виправдав… Але вас підозрівали у контрреволюції… В таких випадках, ми маєм право, адміністративним порядком, без всяких судів, — запакувати так рочків на п'ять на Соловки… Я не хочу цим сказати, що коли б ви не згодилися — ми з вами це зробимо. Відмовлятися ви не маєте причини…

— Та відмовлятися я й не збираюся. Ще рік тому — я казав товаришеві Єрофєєву, що маю охоту працювати в ҐПУ… Правда, я мав на увазі зовнішнє…

— Уніформа — від вас не утече. Я хочу притягнути вас до роботи — де ви зможете дати найбільше користи, а саме — до боротьби з українською контрреволюцією.

— Але я мав замір поїхати на тиждень на місце колишньої своєї праці. Залагодити деякі особисті справи…

— Але ж прошу! Це — не горить. Через тиждень, два, — зайдете до мене і тоді все оформимо.

Я сидів з «начальником» і оповідав йому про свою розмову з Ґаліцкім. Вислухавши — «начальник» заперечуюче крутнув головою.

— На цю роботу я тебе не пошлю. Залишишся за кордоном і більше туди не поїдеш.

Очевидно, «начальник» упіймав на моїм обличчі нотку радости, бо й сам посміхнувся.

— Ти дуже її любиш?

— Начальнику! Я не маю права так казати… — Я люблю її так, як Україну…

«Начальник» чомусь зітхнув і на хвилину задумався.