Розділ «У ВОРОЖОМУ ТАБОРІ (ТЕРПІННЯ)»

— Ви мені сказали — що я брешу?

— Я хотів сказати — що говорите неправду.

— Будете признаватися?!

— У чому?

— Що ви є петлюрівський організатор!

— Ані мені сниться! Я старий большевик.

— Будете признаватися?!

— Не поріть дурниць…

— Ходім! Я вам покажу — де раки зимують!! У тюрподі Зільберман підкликав дозорця.

— Замкнути його у підвал і тримати, поки не заявить, що вже признається. Дозорець завів у темний коридорчик, підняв у підлозі ляду і смачно позіхнувши — запросив мене очима.

— Лізь, товариш… та помалу, щоб карк не скрутив…

Злажу по звичайній дерев'яній, драбині. Надо мною замикається на колодку ляда. Папіроси і сірники в тюрподі дозволялися. На щастя, мав їх із собою. Закурюю цигарку і присвічуючи сірниками із цікавости оглядаю льох. Звичайнісінький собі льох, у якому колись, певно, можна було картоплю тримати. Тепер вимагав капітального ремонту. По одній стіні сочилася вода із попсованого внутрішнього кльозету. Цегляна долівка покрита слизьким болотом. Стіни слизькі від вогкості й плісені. Єдиним можливим місцем — була драбина. Сідаю на долішній щабель і відігнавши від себе всі арештантські турботи — починаю думати над тим — що поробляє під цей час Славця?… Нараз — щось упало мені на плече. Відрухово хапаю рукою за те місце і це «щось» — впивається зубами у палець. Вісім років назад, коли недалеко мого коня уперше розірвалося гарматне стрільне — я злякався був трошки менше. Через хвилину упритомнюю собі, що то ніяка «нечиста сила» — лише звичайний щур. Ще через кілька хвилин переконуюся, що їх тут немало та що я, очевидно, перешкоджаю їм мандрувати по драбині під підлогу і з поворотом. Випаливши ще одну цигарку, вилажу по драбині й починаю товкти кулаками у ляду. Коли прийшов дозорець, кажу йому, щоб викликав слідчого Зільбермана, бо я вже хочу признаватися. Дорогою до свого кабінету Зільберман усе похвалював мене за мудрий замір. Сівши за стіл, вивалив язик і почав писати заголовок протоколу.

— Так ви, товаришу Горський, признаєтеся, що були у петлюрівській контрреволюційній організації?

— Так.

— Що це була за організація і хто у ній був керівником?

— То моя організація — я у ній найстарший. Обличчя товариша Зільбермана розмаслилося… Почав записувати із таким захопленням, що забув у час підтягнути назад соплю.

— Скільки у вашій організації є членів?

— Чотирнадцять тисяч.

Зільберман роззявив рота.

— Ой-йой! То щось багато… Може менше?