Розділ «У ВОРОЖОМУ ТАБОРІ (ТЕРПІННЯ)»

— Не можна, друже, так любити. Це рідко добре кінчається… Ти коли хотів би їхати?

— Хоч би й завтра.

— Ну добре… Я завтра поїду залагоджу тобі справу з документами. Та здіймемо мірку — привезу тобі «европейський» одяг, бо таким «азіятом» — тобі і до поїзду не можна сідати. Увечері собі поїдеш. Що ти умієш робити?

— Умію стріляти, кидати ґранати, щоб розривалися у леті, незле їжджу на коні, шаблею орудую.

«Начальник посміхнувся.

— Це, друже, фах у мирні часи зовсім не поплатний. А поза тим?

— Поза тим… Читати. — Писати…

— Мусиш або вчитися, або за якийсь, як кажуть, «інтерес» братися… Ти маєш право до частини фельд'єґрської течки…

«Начальник», відсунув шуфляду і відлічив тридять папірців по сто долярів.

— Візьми. На початок тобі вистарчить.

Я сидів на знайомій отамані і розмовляв з мамою маленької Любці. Власне, говорила вона:…Це таке звичайне і просте… Я поїхав… Час робив своє діло. Приїхав інший… Був кучерявий і гарно співав… Славця закохалася… Тепер вчаться обоє на університеті у Кракові. Цяна Любця прислухалася до нашої розмови, розкладаючи на стільчику забавки.

Розірвав листа, що його залишила для мене Славця, коли приїжджала додому на Різдво.

«Пане поручнику! Або ви не одержали мого листа, якого я послала вам у відповідь на ваш лист з України, або не захотіли його дуже виразного змісту зрозуміти. Я ніколи вас не любила. Чуття, яке було у мене до вас, — не була любов. То був лише — жаль…»

Кров ударила мені в лице. «Жаль…». Прокляте слово! Я так ненавиджу його! Чому Славця не знайшла якогось гіршого, образливішого слова — тільки це?!..

«…Ваш «п'яний» лист — вбив в мені всяку пошану до вас і я вичеркую вас із числа своїх знайомих.

Ярослава Н.

П. С. Що до вашої обіцянки на Різдво — то може у вас на Україні так прийнято. У нас в Галичині без запрошення до чужої хати не приїжджають».

Поклав лист і відкинувшись з замкненими очима на плечко отамани — задумався. Навіть не задумався. Шматки думок, що літають не чіпляючись один одного — не можна назвати задумою. Щось заворушилося коло моїх ніг. Цяна Любця вилізла на коліна і припала до моїх грудей.

— Знаєш що, вуйцю Юрцю… Ти не журися за Славцею… Знаєш що… Ти купиш мені метр чеколяди, а я, як виросту, — то я за тебе заміж піду…

Пригорнув її до себе. Той теплий віддих дитини на моїм обличчі — був такий… цілющий.