Розділ «У ВОРОЖОМУ ТАБОРІ (ТЕРПІННЯ)»

— А що ж то я, товариш начальник, контрреволюція чи буржуазія яка — щоб ҐПУ боятися?

— Ви давно арештовані?

— Третій місяць.

— Стривайте… Мені хтось, здається, щось говорив про вас… Ага… Вас Єрофєєв — знає?

— Дуже добре. Він довший час працював у моїй волості, знає, як я провадив роботу і в кожному разі може щось правдивішого і розумнішого сказати про мене — ніж наплели дурноваті «сексоти» — на замовлення.

— Гм-м… Він мені казав, що у вас там якісь особисті порахунки були… А ви катеґорично твердите, що ніякої контрреволюційної роботи не вели? А може щось трошки було?…

— Товариш начальник! Я розумію, що ҐПУ, виповнюючи своє важливе завдання по обороні нашої держави — може помилково зачепити не того, кого треба… Але ж — три місяці! Хіба можна було вже перевірити… І один товариш Зільберман, і ось другий товариш Зільберман — хочуть мене переконати, що я петлюрівець… Чейже я, до сто чортів, добровільно служив два роки у червоній армії і бився з Петлюрою!!! У справі ж є про те документи, які забрали мені при арешті…

Цей мій «арґумент» — документи, щоправда дуже добре сфальшовані — були самим «слизьким» місцем у моїй справі. Як викриється, що вони підроблені — карта буде побита. Єдина надія була на те, що приймалося під увагу під час їх «фабрикації»: виставлена, у них частина перекидалася з фронту на фронт, була декілька разів розбита, у 1922 році, вже після дати «мого звільнення» — половину її вирізали басмачі у Туркестані, що захопили увесь штаб із канцелярією, після того була переформована і змінила назву.

Іванов взяв із стола мою справу, уважно переглянув документи, перелистав попередні протоколи допитів, що були разом з постановою повітового ҐПУ єдиними «доказами», бо донесення тайних аґентів до справи не клалися, і… недбайливо кинув нею на стіл.

— Товариш Зільберман. До трьох днів справу маєте закінчити і передати прокуророві. Товариша Горського — відправити у допр.

На відході взяв сьогоднішній протокол Зільберамна і передерши на четверо — кинув до коша.

Винницька тюрма уліті 1923 року — мала специфічне «обличчя». Більша частина в'язнів — були священики, дяки, церковні старости. 1923 рік зустріла Україна під знаком небувалого підйому релігійних почувань в селянських масах. Обдерте «продовольчими загонами», подесятковане кулями чекістів і голодом, ображене в своїх релігійних чуттях село — потягнулося душею до Вищих Сил за порятунком. У ті часи творилися речі направду не зрозумілі. Згадати хоч би такий факт:

Бронзова копула однієї з київських церков, що від часу потемніла вже, — одного ранку засяла новою позолотою. Будова церкви та її положення у місті — виключали можливість потайного відчищення чи позолочення уночі. До церкви стали сходитися й з'їжджатися тисячі народу. ҐПУ стало розганяти богомольців. Державна комісія фахівців оглянула копулу і об'явила у пресі, що зміна кольору наступила унаслідок атмосферичних впливів.

Не було повіту, де б не відновлялися старовинні образи або не творилися інші випадки, що стягали до себе маси богомольців. Та найяскравішими і найбільшими по розмірах — були: калинівське чудо і «історія» у Йосафатовій долині поблизу Вінниці.

Початок «Чуда в Йосафатовій долині» не мав у собі нічого чудесного чи незрозумілого. Пастух Яків, що нас у тій долині череду — об'явив, що йому у сні з'явилася св. Діва Марія і сказала, що у найближчому часі на Україну має упасти така страшна кара Божа, якої нарід ще й не бачив. Спасеться від неї той, хто у тій долині поставить якнайвищого хреста.

В інший час, може б це так і залишилося сном пастуха Якова. Але тоді, під час згаданої мною духової кризи українського селянства — сталося інакше. Із уст до уст, із села до села, із повіту до повіту — рознеслася чутка про слова Діви Марії до пастуха Якова.

Напочатку із ближчих сіл, а вже на другий місяць із Херсонщини, Таврії, Катеринославщини, Полтавщини, Курщини, Чернігівщини, Волині — потяглися товпи богомольців, що із співами молитов несли на плечах до Йосафатової долини величезні хрести. Загони ҐПУ обсадили дороги, розганяли їх і відбирали хрести. Богомольці зрубували у лісах дерева, робили хрести і полями уночі йшли до долини. Протягом трьох місяців на долині стало понад сорок тисяч хрестів, обвішаних вишиваними рушниками.

Інакше почалося коло Калинівки. Червоноармієць-чекіст, що проїжджав повз придорожний хрест — стрілив із рушниці в Розп'яття. Селяни, які йшли за ним, зауважили, що із прострілу на грудях розп'ятого Христа — сочаться каплі крови. На другий день коло хреста були вже тисячі людей, а через два-три тижні — хрест щодня облягала кількадесятьтисячна юрба. Були випадки масових візій, коли тисячі народу одночасно бачили над хрестом св. Юрія на коні. Архангела Михаїла з вогненим мечем й інше. Юрба запалювалася ворожими до больщевизму гаслами. Влада вислала панцирники і військові частини. Комісія, яку вислав Губісполком, оглянула в присутності богомольців хрест і заявила, що та червона рідина, яка періодично з'являлася із прострілу — це ржавчина і фарба, змішані з дощовою водою. Інтервенція священиків урятувала комісію від самосуду юрби. Арешти селян не помагали, та й ҐПУ не мало фізичної змоги арештувати ті безперервні потоки людей. Тоді арештували всіх довколишних священиків і оголосили, що коли богомольці не розійдуться — священиків негайно розстріляють. Це помогло. Сапери вирубали хрести на Йосафатовій Долині і знесли калинівський хрест.

У час, коли я попав до тюрми — саме переводилася ліквідація. Пастух Яків конав вже у тюремній лікарні смертельно побитий чекістами. Подібна участь постигла і старого священика, який відправив перше богослуження коло калинівського хреста.

Місяці збігали. Прокуратура і суд були так завалені справами, що тягнули розгляди по рокові і більше. Мої сподівання, що прокурор просто припинить справу — не збулися. Передав до суду. Слідчий губсуду — надзвичайно інтеліґентний жидок Радов, що дістав підготовку до свого фаху у Московській Музичній Консерваторії, закінчив слідство і дав мені переглянути справу. При цій нагоді з приємністю стверджую, що мого минулого не перевіряли. Всі інстанції задовольнилися фальшивими документами. Згодом таваріщ Радов написав акт обвинувачення, що змістом скидався на літературний твір для конкурсу. Найменше у ньому було того — чого я боявся. Справа знову пішла до прокурора і там застрягла.