Полтава

клекотіла, як на триніжку саган. Гетьманський сурмач сурмив, аж йому очі з лоба лізли. Та його

ніби й не чули. Це вже не товпа була, а прямо ковбаня якась, повна безтяменної злості і гнилої

злоби, у якій дорешти пропадають останки здорової гадки.

Сотник Мручко не втерпів. Висунувся своїм степовим, худим конем уперед.

— Тю на ваші голови кострубаті, — гукнув. — Дейнеки окаяннії! Рейментаря свойого не

бачите, сліпаки вам поза-ступало, чи що?! — і шаблею плазував направо й ліво. — Комишники

нечумазнії, відьмаки. Богу противнії, горлаї мерзотнії, лизнями, як баби мазалками, махаєте, а

до шаблі вас нема. Ну, чого дивишся на мене, як теля на мальовані ворота? Настрашуся такого

лицаря, гадаєш? Та в тебе ще заїди молочні замість вуса, а ти вже до ради стаєш, як собака з-

поза плота на свого гетьмана брешеш. Геть мені з дороги, бо черепи не ваші!

Не знати, чи перед тими словами, чи перед Мручковою шаблею товпа подалася,

робилася вулиця настільки широка, що гетьман зі своїм відділом міг під'їхати у саме вогнище

бунту.

— Дорогу ясновельможному, дорогу! — гукали підбадьорені Мручком гетьманські

поїжджане.

Дехто подавався, другі тупцювали на місці, буцім-то їм годі поступитися в глоті.

Гетьманський відділ застрягав, як мухи в мазі. Гетьман повернув конем, сурмач засурмив,

товпа захиталася і стала.

— Гетьман балакає, — почулося кругом. — Тихо там, спокій, мовчіть-бо! Гетьман

балакає!