Полтава

— Так тоді залишаєтесь під булавою моєю?

— Залишаємося! — загуло кругом. — Залишаємося!

— А тепер знайте, що я не залишуся з вами, поки не виявлять себе ті, що заколот у

мойому таборі чинять. Привідці розрухи мусять понести заслужену кару, і поки воно не

станеться, табору з місця не двигну. Шведи завтра ранком виходять, а ми лишимося,

дожидаючи суду Господнього.

Гетьман скінчив. Хвилина мовчанки, а тоді шум, як у лісі, коли на нього буря налетить.

— Признавайся, виходи, сякий-такий сину!

Штовхали, приставали до себе, тягалися, поки кількох не висунулося вперед.

Промова старого гетьмана ніколи не розминалася з своєю ціллю, а погроза, що шведи

підуть, а козаки залишаться на загибель, на бій з собою і з москалями, навіть п'яних

протверезила.

Виновники мовчки стояли перед білим гетьманським конем. Гетьман довго дивився на

них.

— Лицарі! — промовив і похитав головою. — І чи не сором вам? Рішається доля країни, а

ви знімаєте бешкет. Відпинайте шаблі, бо ви не гідні їх носити!

Мовчки сповнили приказ.

— Пістолі, якщо не пропили їх, віддайте теж!

І цей приказ сповнено без супротивлення.

— Під варту їх! Гадаєте, на паль вас посаджу, колесувати стану? Ні. Це я цареві оставлю.