Полтава

щолиш тоді зашумить наш народ. Цареві давав, а нам не схоче, бо не бачить, де чужий, а де

свій. Двадцять літ я на свічнику стояв, а люди все-таки мене не знають. Але присилую я їх знати,

— о, присилую! Раз воно статися мусить.

Бахову сарабанду заглушив голос трубки.

Гетьман схопився. Небіж поміг йому вдягнутись в теплу лисячу шубу з великим

соболевим ковніром, подав шапку з червоним верхом. Гетьман вийшов на ґанок, збіг по кам'яних

сходах і допав свого улюбленого коня.

Над ним замаяв зачагв букчук з золотою короною, заграла сурма, і невеличкий відділ

спустився з Гірок на північ, де на полях між двома селами стояв козацький, нашвидку складений

табір.

IX

Дорога була недалека. Не цілої півгодини їзди. Сурмач з двома козаками поскакав

уперед. Трубкою дазав знак, щоб прохожі і проїжджі вступалися з дороги. Гетьман поспішав. В

його душі кипіло. Бачив важкий історичний момент, на який зважився, витративши на

підготовлення так багато часу й праці, і отеє тепер із-за безнастанної коверзи, із-за тієї

шарпанини, до якої привикли люди, всьо рвалося, псувалося, розліталося, як цей диявольський

віз, котрого колеса кожде в інший бік вертиться. Злість підступала до серця. Зчинити наглий суд,

винних покарати на горло, — страхом, якщо не можна добротою приневолити людей, щоб

послухали приказу моменту. Моменту, не його! Але чим ближче під'їздив до табору, тим менше

тієї злості лишалося у серці, і гетьман не перший і не останній раз у життю нарікав на свою