Полтава

регіментом моїм?

Гетьман озирнувся кругом. Побачив тільки море похилених голів, в шапках і без шапок.

— Труси, курополохи заячесердні! — гукнув. — Віч-на-віч зі мною стати боїтеся, а поза очі

лихословите мене. За що? Що послухав слізного прохання батьків і братів ваших на повсякчасні

ворожі утиски і проти того ворога в поле вас проваджу? Не покинув же я достатків своїх, не

жертвую здоровлям своїм і життям? Для кого ж я це роблю, як не для спільної нашої справи,

кажіть.

Ніхто не важився відповідати, тільки вітер лопотів брудною плахтою на довгому дрючку.

— Отеє ваш прапор, без барви, так як і ви. Зняти мені ганчірку отсю, бо сором дивитися

на таку нечисть!

Кількоро рук зірвало плахту з дрючка, дерли, розривали її на шматки.

— А тепер питаю вас востаннє, чи хочете оставатися зі мною, чи йти геть? Більше питати

вас не стану, бо не на іграшки ми тут прийшли. Хто скорше вірить підшептам ворожим, ніж мені,

хай забирається відсіль. За бешкетниками і за трусами гидкими плакати я не стану. Для України,

безталанної, опущеної і зрадженої своїми невдячними синами, збережу останні мої сльози. Та

не діждете ви того, щоб почули ридання моє. Скорше проклін пішлю за вами, проклін батька на

голови безпутніх синів... Чого ж ви мовчите? Чом не поспішаєтесь до царської руки, яка вас

ласками своїми обсипле, вимордувавши вперід батьків і сестер ваших? Виходіть, невдоволені

регіментом моїм!

Гетьман ждав, дивився кругом, але не виступив ніхто.