Полтава

день. Обом сторонам не всміхалася будучність. Полковник Келлін докладав усіх заходів, щоб

сповістити царя про сумний стан Полтави. Поважніші громадяни стали турбуватися долею

города. Кождий почував себе, мов на пороховій бочці.

Від кількох днів ходили глухі вісті, що шведи риють підкоп під город і закладають міни.

Але годі було зміркувати де, бо шведи хоч втратили багато інженерних офіцерів, але Гілленкрок

умів вишколити що раз то нові добрі сили.

Перед полтавцями рисувалася страшна картина зриву. Летить порохівня, валяться

городські мури, розриває людей, в димах, порохах і пожежі тьмавиться світ — Содом і Гоморра!

Хто пережив цю жахливу хвилину зриву, бачить, як виломами в мурах і палісадах входить

у город ворог. Він роздратований довгою облогою, голодом, ранами і втратою щонайкращих

товаришів, не пощадить нікого! Можна собі уявити, як воно тоді буде...

І Полтава, незважаючи на хоробрість і зимнокровність свого команданта Келліна, стала

проявляти тривогу. Почувався упадок духу. Люди стрічалися на улицях, ставали й шушукалися.

Розказували собі, що шведи не оден, а два підкопи риють, що з Будищ приїхали нові, невиданих

доселі розмірів гармати, що від полудня надтягають татари, а від заходу поляки з королем

Станіславом і що всяка оборона зайва, бо город не видержить облоги.

— Хто це пускає в рух такі татарські вісті? — питався Келлін, пробігаючи від одних воріт

до других. — Це провокація, зрада!

І хто впору не усунувся з дороги або не міг доказати своєї невинності — падав жертвою

його злісного завзяття.