Полтава

втихомирилося настільки, щоб можна було чути його голос.

— Гетьманські посли привезли нам лист від пана гетьмана і дарунок від нього. Дарунок

розділять поміж вас панове курінні отамани, а лист дозвольте мені прочитати.

— Просимо! Просимо!

І Гордієнко голосом грімким і певним читав довге гетьманське письмо, в котрім

представлені були всі ті утиски й наруги, які Україні довелось витерпіти від Москви. Гетьман

писав, що на тому не край, бо цар задумав доостанку знищити Україну, скасувати Гетьманщину,

а тих злодіїв і різунів запорожців (так він їх величає) викорінити дотла, щоб і помину по них не

було. Вже й Меншикова післав був з великою силою на нас, так провидіння Боже зіслало нам

короля Карла. Він запоручає нам волю й незалежність, і тому повинні ми, козаки й запорожці,

одною лавою зі шведами стати, щоб рятувати наш край і народ від достаточної заглади.

— А як же ви гадаєте, панове товариство? — спитав Гордієнко, прочитавши гетьманський

лист.

— За Мазепою, за Мазепою! — гукнули запорожці, підкидаючи вгору шапки і лускаючи з

пістолів та самопалів.

Тільки Нестулеєві люди мовчали. Деякий лиш несміливо й собі гукав:

— За Мазепою!

Так його штовхали сусіди:

— Мовчи!

— Єдномислія не бачу, — озвався Гордієнко, дивлячись Нестулеєві в очі. — — Що ж ти,