Полтава

і з козаками Мазепи. Близькість ворога не дозволяла розбивати сил на довгій лінії, тиснулися в

кількох, не надто від себе віддалених оселях.

Як перше перед морозом, так тепер захищалися перед водою, щасливі, як їм на голови

не лило.

Дощ не ущухав, його настирливий, невгавний плюскот сп'янював і одурманював душу.

Ліниво позіхали шведи. Дрімали, дохопившися сухого місця, козаки. Невідомо куди

дівався воєнний, бадьорий настрій. Навіть чваньки, та й і ті сиділи тихо, змоклі, мов індурі.

В головній квартирі шведські старшини, як весь час на Україні, так і тепер, перечилися і

нарікали. Король знав, хто його гудить та за що, але, певний вірності своїх людей, не зважав на

їх настрої. Хай собі Реншільд балака, що хоче, але який йому приказ не дати, сповнить. Так

само й другі. Пощо тоді встрявати в їх дискурси? Хай виговоряться, краще будуть діло робить.

І король являвся між ними хіба тоді, як надто довго роз-говір ішов, і грозив, що розмова

переміниться у різкий спір, який у небажаний спосіб міг би відбитися на армії. Так могло бути

нині, бо несподівана зміна погоди навіть найсміливіших каролінців заставила тривожно дивитися

в будучність. Готовилися до зимового походу, а тут нагло прийшли весняні розтопи.

І король, не чекаючи, аж Реншільд вдовіль наговориться з Піпером, полається з

Левенгавптом і насвище на Гілленкрока, післав зарання між них свого секретаря Гермеліна, а

незабаром і сам туди пішов та ще казав і гетьмана попросити.

— Пан Біг не може шведам догодити, — почав, сідаючи на лавці, котру йому Гермелін

підсунув, — перше нарікали на мороз, тепер нарікають на дощ, а як настануть спеки, то й на них