Полтава

горбок, долина і знов горбок, а за тим другим горбком город, у який Дукерт заганяв недобитків

армії Шавмбурга. Злетіли ми з того першого горбка, як буря, аж тут поміж нас а Дукерта клином

вбився московський генерал Рен з шістьма драгунськими ескадронами і з двома баталіонами

царської гвардії. У Рена люди були свіжі, а наші моцно спрацьовані, і удар був настільки

несподіваний і, треба сказати, смілий, що ми його хоч і здержали, та не переломили...

— І що? І що? — спитало кілька голосів нараз.

— І не побив нас Рен, бо, як бачите, жиємо. Але страху таки доброго нагнав.

— І королеві?

— Десь би там! Він, мабуть, і самого чорта не злякався б. Зморщив чоло, що мало йому

шапка з лоба не злетіла, випрямився на коні, глянув перед себе вправо і вліво і як не зачне вам

своїми людьми, як каменюками, як стрілами, кидати! Той баталіон туди, тамтой тамтуди, а

трабанти і я зі своєю сотнею біля його.

За хвилину заняли ми млин і укріпилися в ньому. А москалі стали перед нами за болотом,

за корчами й плотами. Околюють нас, стріляють, кричать, щоб здаваться. Король регочеться.

Що який москаль наближиться — тарах! І вже ногами накрився.

"Я тобі здамся! — кричить. — На маєш, бери!" — і лус йому кулю. Небезпека була

страшна, а він нічого, буцім це забавка хлоп'яча, а не війна. Як біснуватий кидає собою, кулі

свищуть, москалі ревуть, а він своє: "Гоп, Москва, гоп!" А королівські трабанти, так ті навіть не

стріляють, приляже, принишкне і жде, а як наближиться який гвардієць, він, як тигр, кидається на

його, прижме, скрутить, здавить і наче снопом у болото: геп! Борці — не вояки!.. Так минає