Полтава

пречисте. Минуть літа, прогуде хуртовина, і правдою обмиті очі побачать сяєво, котрого нинішні

обпалудені зіниці, на жаль, недобачають...

На ослоні лежала Мотря, і надземська блага усмішка розливалася по її обличчю.

Коли будився рано і пригадав собі нічні маячіння, здригався. Годі літати по небі, коли на

землі так багато важного діла. Воно мусить бути зроблене. Доторкався своїх ран і наслухував,

чи болять, як Мотря не бачила, прібував підноситися, але ще не міг.

І тоді не жар палив його, а поспіх. Ліве лице пашіло аж до уха, ніби хтось шпильками

колов... Ковалю, перестань клевцем клепати!

— Чи довго мені ще байдикувати, Мотре? — питався. Замість відповіді гладила його руку.

— Що нового, кажи!

Дивилася на нього.

— Гетьман де?

— У Гадячі, але недавно до Зінькова їздив, вітати короля з Новим Роком.

— А Веприк вже добутий?

— Веприк здався. Мручко намовляв наших.

— Добре зробив. Менше крові проллється. І так війна, як опир, висисає її з нашого

народу.

— Сукровицю хай би, а здорової жаль. Журилися.

— А Прилуки? — починав по хвилі Чуйкевич.

— У Прилуках шведи.