Полтава

пустили з хати, бо він "не бранець, а вольний козак".

Так минуло кілька днів і кілька довгих ночей, аж жар став ущухати.

— Мотре! — промовив одної півночі Чуйкевич. — Що це коваль все кує і кує за стіною?

Мотря нахилилася і почула, як товклося в хорого серце.

— Це тобі так лиш здається, Іване. Тихо скрізь. І подала йому капель на втихомирення.

— Гірчиці не прикладай більше, — просив, — пече, — і, подумавши хвилину, спитав: — А

що сталося з Гірчицею? Мотря взяла його за руку.

— Гірчицю мали повісити на замковому майдані, але я випросила його. Хай іде. Може,

спокутує свій гріх.

Чуйкевич подивився на жінку і притягнув її до себе.

— Спасибі, Мотре...

Молодість зробила своє. Поборола недугу. Жар потухав, серце заспокоювалося, хірурги

веселіше відходили від його ліжка, горді своїм умінням.

Так за те, щолиш тепер почалася моральна недуга.

Чуйкевич, поки був здоровий, не допускав чорних думок до себе. Не мав коли. Вся його

ввага звернена була на діло.

Робив його за себе і за других. В праці бачив ціль і насолоду життя. І як чого бажав, так

хіба, щоб побачити добрі висліди тієї праці. Це одиноке щастя на світі, а все інше — багатства,

почесті, життєві вигоди — мана і самодурство!

Так минули йому два останні роки, все на ногах або на коні, все у тривозі, щоб не забути