Полтава

не все зрозумілих перемін у настроях, котрі сама вона називала непритяменністю. Вбрала себе,

як у панцир, в ідею. Нею жила і поза нею не бачила світу, втіленням її ставала.

І не інакше дивився тепер на неї Чуйкевич. Не манила його земною красою, від котрої

п'янів ще так недавно, а проймала силою духу, безпримірною тихою жертвою для других, для.

тих, що за її ідею боролися і страдали. І кілька разів глянув на неї, ніби сяєво якесь небесне

озарювало пітьму тривоги, ніби голос якийсь не зі світу сего шептав:

"Чого тривожишся? За нею йди, ідея невмируща і гарна, як вона!"

— Мотря — ідея, — шептав до себе Чуйкевич, і дивно, любо, страшно робилося йому.

Вона ж його дружина, як же це?

Доторкався зимної стіни, щоби впевнитися, що жиє, чує, розуміє, а не відходить від

розуму. І знов коваль за стіною кував, і хата перетворювалася в байдак, котрим вітер по морю

гонив. То виносив на хребет високої хвилі, то друляв униз. Хапався побічниць ліжка — збирав

усю волю духу, — щоб жити, боротися, тривати.

Мотря — ідея?!

Пригадувалися лекції грецької філософії в Київській академії, воскресав божественний

Платон, котрого Чуйкевич більше любив, ніж розумів... Ідея чи тільки відблиск її на цьому

нікчемному світі? Відблиск, в якому зосередилося всьо, що гарного й доброго криється в нашій

душі? І мав би цей відблиск майнути, як семибарвна веселка після нинішньої бурі, майнути і

згаснути навіки?

Не міг погодитися з тією гадкою, вірив незломно в тривання вічне того, що гарне, добре і