Полтава

чогось, не спізнитися, не проґавити доброї нагоди. Чого бракувало другим, те хотів потроїти в

собі, надробити за них.

А тепер він лежав без діла. І як мухи сплячого в ліжку, так думки обсідали його. Навіть

довго балакати не давали йому, бо боялися, щоб натуга не прорвала тих тендітних плівок, якими

затягалися рани.

А все ж таки в днину відвідували його добрі люди. То Войнаровський прийшов, то Орлик,

то другі, навіть гетьман двічі явився на хвилину, розказували цікавих новин, тішилися, що він

вертає до здоровля. Але вечером, як зачинилися двері за останнім гостем, як Мотря поправила

постіль, подала лік і прилягла. на ослоні, починалася правдива мука. Чуйкевич накривав очі

повіками і вдавав, що спить, щоб не будити Мотрі. Але не спав, тільки думав. Не про себе. Бо

що таке він? Одиниця, яких тисячі. Важне діло, велике діло, яке збувається раз на сто, може, й

на кількасот літ! І коли його проґавлять, що буде тоді?

Зимним потом обливався, і — коваль знов зачинав кувати.

Чуйкевич знав уже тепер, що це так серце його б'ється, серце стривожене турботними

гадками, на які капель нема. Не міг побороти збентеження, бо не одно, чого не бачив перше,

занятий повсякчасним ділом, являлося тепер в повний ріст і кричало: "Роби щось, радь, спасай!"

Бачив величезні втрати в людях і воєннім знадіб'ю, розгардіяш в народі, і коловатицю в

головах старшинських, боротьбу лицарських почувань з міщанським самолюбством, жертви з

наживою, честі з нікчемністю і насилу здержував стогін душі. Заспокоювався щолиш тоді, коли

глянув на Мотрю. Лежала, наче викута з мармуру. Ні сліду колишньої бентежливості, тих наглих і