Полтава

наказувало йому радше вмерти, ніж здати твердиню. Але ж город і люди? Вони чужі, у них інше

розуміння військового діла. До того в городі чимало українців, від котрих годі вимагати, щоб вони

були вірні цареві. Може, їх якраз до гетьмана і до його шведського союзника тягне?

І совісний шотландець рішення передав у руки міщан і залоги.

Мручко метнувся між своїх.

— Брати! — говорив їм. — Я вам не лізу в душу й не кажу, кому вам дотримувати віри,

Росії чи Україні. Це ваше діло. Але розум! Слухайте, що вам каже розум! Ще якби була якась хоч

малесенька надія, що вам на відбій москалі поспіють, то не кажу, бо потопаючий і стебелини

хапається. Але чули ви, щоб Меншиков чи який там чорт під Веприк ішов?

— Не чули, не чули, — загуло кругом.

— Так тоді за яку чортову матір маєте ви вмирати й дивитися на люту смерть ваших

батьків і дітей? Почулося несміливе:

— Авжеж, авжеж.

— Козак повинен боротися, це його святий обов'язок, але за що?

— За що? — зашепотіло тут і там.

— Обов'язком нашим є обороняти наш край, наші родини, наших дітей, а проклятий хай

буде цей, що видасть їх на люті муки й на неминучу загибіль. Згинете всі, як не послухаєте ради

вашого земляка, котрий тільки добра бажає вам і цілій Україні. Рішайте, чи хочете жити для

доброго діла, чи гинути чортзна за що!

І Веприк здався.