Полтава

— Не переживу тебе, не бійся! У мене кулечниця повна.

В лісі, на дорозі направо, ніби щось застогнало й завило, як вітер у каглі.

— Наближаються... — шепнув осавул до Одарки, а серце йому вдарило голосніше, бо

отеє перший раз у свойому життю дістав команду над людьми у такій небезпечній факції.

— Надтягають! — повторив голосніше і направо, й наліво гукнув: — Готовись!

А лісова доріжка чимраз то гірше шуміла й гуділа, щось свистало й постогнувало на ній,

ніби полоз якийсь сунувся туди. От уже й храпання коней чути, вже лаються й матіркують

москалі, злітаючи з коней на прикрих закрутах у рови. Коні не звикли до тутешніх сторін і до

таких доріг, людям здається, що в тім лісі лихий зна що, бо не були в ньому, — страх перед

ними і за ними страх, перед ними страх невідомого, а за ними — цар.

Наближаються... Це вже не полоз, не стоголовий змій, а гураган якийсь, котрому,

здається, і впину нема. Люди ревуть, стогнуть і охають коні, збруя брязчить, дзенькотить, земля

дудонить, ніби розтворюється перед ними.

Перші ратники вітром промайнули попри останніх козаків, що ждали з притаєним

віддихом, заслонюючи лівими долонями курки, щоб вітер не поздував, а сніг не замочив пороху.

Нараз виск, вереск, стони мішаються з прокльонами, чути тріск, ломіт, — зойки

наповнюють лісову прірву.

"Пали!" — і десять вистрілів влучає у валку, викликуючи ще гірший перестрах і

збільшаючи тривогу. Ще раз і ще раз, а за кождим разом коні зриваються, стають дуба, кидають

собою на боки або з безтямним жахом женуть навмання, збиваючи з ніг і тратуючи тих, що