Полтава

Цей ліс він знав, як свій власний гайок, бо зі своєю сотнею не раз в цих ото сторонах

службу робив і проходив тим лісом. Переправляючися з гетьманом через Десну, якраз думав

про нього і пригадував собі тую лісову доріжку, що вужем в'ється поміж густою деревиною,

добігаючи до шляху. Але з тої доріжки в одному місці, як скрутити наліво вбік, зіскочити з коней і

побігти гонів, може, двоє-троє, так попадеться на пасіку тутешнього сотника, велику з

омшаником[45], у якому є навіть потайничок. Пасіка обведена частоколом, ніби мала кріпость, а

омшаник побудований із таких колод, з таких дебелих бервен, що тут хоч би й перед цілим

московським полком якийсь час відбиватися можна.

За пасікою глибокий ярок, а там і став. Москалі кіньми не доскочать, а піших з даху

омшаника можна брати на ціль. Значиться, один бік все-таки буде критий, прийдеться тільки з

трьох обороняти себе, коли б ворог попав за нами в отсю пасіку.

Доїжджаючи до лісу, Мручко потиснув коня, майнув попри свій відділ, минув третій,

другий, ба й перший десяток, що їхали перед ним і, висуваючись перед Великана на саме чоло,

гукнув: "За мною!"

Гонили з половину гонів по узліссю, а тоді гусаком увильнули за своїм провідником поміж

дерева і вискочили на доріжку. Лиш земля задудоніла за ними.

Один закрут, другий, третій, і місток. "Гов", і козаки стояли як укопані. Коні робили боками,

як ковальськими мішками, пара бухала з них, як у лазні з блях. "Розбирать місток! Дерево

відкидати далеко в ліс!"

Затріщали напівпорохняві дошки, заломотіли лати, тільки палі торчали, ніби дожидаючи,