Полтава

Меншиков присунувся до нього, добув золоту табачницю, вдарив по накривці

оперстененим пальцем, взяв щипту таба-и і, всуваючи її до обох дірок тонкого носа, говорив

монотонне:

— Прибувши щасливо до Гадяча, або дійсно поступиш на службу до бувшого гетьмана,

або примістишся у якогось певного чоловіка, свояка чи знайомого, — мабуть, таких у Гадячі

маєш?..

— Маю, світлосте ваша, — притакнув Гірчиця.

— А примістившися, розпитаєшся та довідаєшся, коли й куди Мазепа ходить, в днину чи

поночі, самотреть чи з конвоєм і... (тут зробив коротку паузу) і, вибравши добру нагоду, при

помочі Божій покажеш, що умієш.

Гірчиця чомусь-то вп'ялив очі в лискучі носики княжих чобіт. Те, що почув, було надто

несподіване для нього. Боровся з собою, з останками честі й моралі, але чув, що не видержить

бою. Всесильний Меншиков брав над ним верх, і Гірчиці сором було не тільки за себе, але

чомусь-то, і то, може, ще більше, за князя. Не міг глянути йому в очі. Князь знову стукнув

пальцем об верхняк табачниці і потягнув носом.

— Робити треба вважно й мудро, щоб не осоромити себе, — цідив слова крізь зуби. —

Діло важне й нелегке.

— Нелегке, — повторив Гірчиця.

Він бачив, як нараз носики княжих чобіт пригнулися, лискучі халяви зморщилися, підошви

заскрипіли, — князь встав і пустився по хаті. Походивши добру хвилину, приступив до стола,